Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Далінар не такий, як Амарам, — сказала Сил. — Ти й сам це знаєш.

— Про нього подейкують те саме, що говорили — та й досі говорять — про Амарама.

Каладін знову вийшов під сонячне світло й продовжив обхід майданчика, проминаючи світлооких дуелянтів, які кректали, обливалися потом і клацали один об інший дерев’яними мечами, здіймаючи хмарки піску.

Кожній парі фехтувальників прислужувало пів дюжини темнооких із рушниками та флягами — а багато кому один-два паршмени принесли ще й крісла, щоб посидіти, відпочиваючи. Прародителю бур! Навіть коли йшлося про цілком буденні речі, зі світлоокими доводилося панькатися.

Сил спурхнула в повітря перед ним і шугонула донизу, мов буря — і то в буквальному сенсі: застигла в просторі прямо перед його обличчям, а з-під її ніжок заклубочилася хмара, спалахуючи блискавицями.

— От скажи: ти справді вважаєш, наче Далінар Холін лише вдає шляхетність? — зажадала відповіді Сил.

— Я…

— Не бреши мені, Каладіне, — промовила спрен, підступаючи й сварячись пальчиком. Хай яка мініатюрна, а тієї миті вона, здавалося, застувала пів неба — великобуря та й годі. — Жодної брехні. Ніколи.

Той глибоко зітхнув і зрештою сказав:

— Ні — Далінар віддав за нас Сколкозбройця. Я не заперечую: він гарна людина. Просто Амарам задурив йому голову — як, власне, й мені — а тому, гадаю, не можна надто сильно дорікати Холінові.

Сил коротко кивнула, й хмара розсіялася.

— Тобі варто поговорити з ним про Амарама, — сказала спрен.

Вона простувала в повітрі поряд Каладінової голови. Її кроки були крихітні, й Сил мала б відстати, але якимось дивом не відставала.

— І що я йому скажу? — кинув Каладін. — Піду до нього й звинувачу світлоокого третього дану у вбивстві власних солдатів? У крадіжці мого Сколкозбройця? Це звучатиме, як розповідь дурника або маячня божевільного.

— Але ж…

— Сил, він навіть слухати не стане, — перебив її той. — Далінар Холін, може, й гарна людина, але він не потерпить, щоб я говорив погане про могутнього світлоокого. Так улаштований світ. Це правда, і від неї нікуди не дінешся.

Каладін продовжив огляд і зазирнув у приміщення, звідки можна було спостерігати за спарингами. Одні правили за комори, а інші — за кімнати для відпочинку та купальні. Кілька з них були замкнені: там саме відпочивали після тренування світлоокі. Вони любили поніжитися в теплій водичці.

Задню частину будівлі — навпроти вхідної арки — було відведено під житлові приміщення для подвижників. Каладін іще ніколи не бачив, щоб сюди-туди сновигали стільки поголених голів і тіл у просторому одязі. В Гартстоуні градоправитель тримав лише кілька старих і висхлих подвижників, які навчали його сина та ще мусили періодично спускатися до містечка, щоб спалювати молитви й допомагати темнооким вдосконалюватись у своїх Покликаннях.

Але тутешні подвижники здавалися не такими: вони мали статуру воїнів і часто тренувалися разом зі світлоокими, яким бракувало партнера для спарингу. Дехто з них мав темні очі, але спокійно брався за меч: подвижників валили в одну купу, не ділячи на світло- або темнооких.

«І що ж я робитиму, коли вбивати князенят візьметься хтось із них?» Буря забирай, але й ненавидів Каладін певні аспекти охоронної служби! Якщо все проходило гладко, ти ніколи не знав: інакше й бути не могло — чи потенційним убивцям завадили?

Зрештою прибули Адолін і його брат — обидва повністю закуті в Сколкозбрую та з шоломом під пахвою. Їх супроводжували Шрамм і жменька колишніх членів Кобальтової гвардії. Ті відсалютували Каладінові, коли він підійшов і жестом показав, що вони вільні: пост офіційно прийнято. Адже Шрамм мав поспішати до Тефта з хлопцями, які охороняли Далінара й Навані.

— Ваша Ясновельможносте, територію вбезпечено, наскільки це можливо, не заважаючи тренуванням, — доповів Каладін, підійшовши до Адоліна. — Під час спарингу я й мої люди наглядатимемо за вами, але без вагань кричіть, якщо помітите щось підозріле.

Той фиркнув, оглядаючи майданчик і заледве зважаючи на капітана. Старший із братів був високий, а кілька по-алетійському чорних пасм у нього на голові тонули в морі золотисто-білявих. Значить, удався не в батька. Чи не з Ріри була його мати?

Каладін розвернувся, збираючись розташуватися з північному кінці дворика, щоб зайняти протилежну від Моашевої оглядову позицію.

— Мостонавідничку, — гукнув Адолін, — то ти почав титулувати людей, як належить? Хіба мій батько для тебе не «сер»?

— Він мій безпосередній командувач, — пояснив Каладін, відвертаючись.

Проста відповідь здавалася йому найкращою.

— А я, значить, ні? — спитав насуплений княжич.

— Так точно.

— А якщо я віддам тобі якийсь наказ?

— Я виконаю будь-які обґрунтовані накази Вашої Ясновельможності. Але якщо в перервах між двобоями вам закортить чашку чаю, то доведеться посилати когось іншого. Тут, певне, не бракує тих, хто залюбки лизатиме вам п’яти.

Княжич підступив до Каладіна. Темно-синя Сколкозбруя додавала йому всього кілька дюймів зросту, але в ній юнак височів, наче вежа. Мабуть, репліка про п’яти прозвучала занадто зухвало.

А втім, той уособлював для капітана привілеї світлооких. Адолін був не такий, як Амарам або Садеас, котрих він люто ненавидів, але жевжики на кшталт молодого Холіна нагадували Каладінові: цей світ улаштовано так, що одні потягують вино та хверцюють в ошатному одязі, а других обертають на рабів заледве не з примхи.

— Я й досі не вишпурнув тебе у вікно тільки тому, що завдячую тобі життям, — прогарчав княжич, неначе вимовляти ці слова було боляче. Простягши п’ястка в латній рукавиці, він постукав Каладіна в груди. — Проте моє терпіння, мостонавідничку, не таке безмежне, як батькове. З тобою щось не так: я поки не можу вхопити, що саме, але ти в мене під ковпаком. І не забувай свого місця.

От і чудово.

— Моє місце, Ваша Ясновельможносте, поміж тих, хто збереже вам життя, — відказав Каладін, відштовхуючи його палець.

— Я й сам здатен подбати про себе, — відрізав Адолін, відвернувшись, і важко закрокував по піску, подзенькуючи Сколкозбруєю. — Твоя справа — наглядати за моїм молодшим братом.

Каладін був більш ніж щасливий із того, що йому дали спокій.

— Зіпсутий хлопчисько, — буркнув він.

Капітан лише недавно усвідомив, що його двадцятий день народження минув непоміченим — у мостонавідній команді. Адолінові ж було дещо за двадцять (не набагато старший за Каладіна), але інфантильність мало пов’язана з віком.

Ренарін і досі збентежено стояв біля входу. На ньому була стара Далінарова Сколкозбруя, а в руці він тримав новонадбаного Сколкозбройця — у військових таборах тільки й гули, що про вчорашню блискавичну дуель Адоліна. Проте утворення повного зв’язку з мечем — щоб його можна було приклика́ти й відсилати — займало п’ять днів.

Ренарінова нефарбована Сколкозбруя мала колір темної сталі: Далінар надавав перевагу саме такому вигляду. Дарування обладунку синові було символічним жестом: мовляв, наступні перемоги князь мав здобути на політичній арені. Такий хід заслуговував похвали: люди не йтимуть за тобою довіку тільки від страху — бо ти, бува, можеш віддухопелити — чи навіть тому, що ти найкращий воїн у цілому війську. Щоб стати справжнім вождем, цього замало — ой як замало.