Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Прихилившись спиною до колони, схрестивши руки на грудях та втримуючи ратище між передпліччям і плечем, Каладін пильнував за порядком у дворику і стежив за всяким, хто занадто наближався до княжичів. Адолін підійшов до брата й, схопивши того за плече, потягнув на майданчик. Усі, хто там тренувався, зупиняли спаринги і вклонялися — нехай і не за уставом — або салютували князівським нащадкам, коли ті проходили повз. У задній частині дворика зібрався гурт подвижників у сірому, й уже знайома Каладінові жінка, вийшовши наперед, вступила з братами в розмову. Холіни склали їхній церемонний уклін.

Відколи Ренарін отримав Збрую, минуло три тижні. Чому Адолін так довго зволікав, перш ніж привів брата сюди на тренування? Чекав дуелі, щоб подарувати хлопцеві ще й Зброю?

Сил опустилася Каладінові на плече.

— Адолін із Ренаріном уклонилися їй.

— Атож, — зронив Каладін.

— Але хіба та подвижниця не рабиня їхнього батька?

Той кивнув.

— У людей годі добрати сенсу.

— Якщо ти лише зараз це збагнула, то була неуважною, — відказав Каладін.

Сил струснула головою, і її волосся дуже реалістично розсипалося по плечах — зовсім як у людей. Певне, спрен придивлялася до їхніх жестів досить-таки уважно.

— Мені вони не до вподоби, — кинула вона, наче знічев’я. — Ні той, ні той. Ні Адолін, ні Ренарін.

— Тобі не до вподоби жоден Сколкозбройний.

— Саме так.

— Ти й раніше називала клинки огидними, — зауважив Каладін. — Але вони належали Променистим. То що — Променисті чинили неправильно, коли билися ними?

— Звісно, ні, — відказала Сил таким тоном, наче їй щойно бовкнули несосвітенну дурницю. — За тих часів Сколки не викликали огиди.

— І що ж змінилося?

— Лицарі, — пояснила спрен і принишкла. — Змінилися лицарі.

— Тож огида пов’язана не зі зброєю як такою — просто вона потрапила до рук не тим людям, — підсумував Каладін.

— Бо «тих» людей більше не залишилося, — шепнула Сил. — Чи, може, ніколи й не було…

— А звідки вони взагалі взялися — Сколкозброя й Сколкозбруя? — поцікавився Каладін. — Навіть сучасним фабріалам і близько не зрівнятися з ними. То звідки ж древні взяли таке дивовижне спорядження?

Сил змовкла: вона мала неприємну звичку не відповідати, коли його запитання стосувалися занадто специфічних речей.

— Ну, то що скажеш? — під’юдив її Каладін.

— Хотіла б я тобі відповісти.

— То говори.

— Якби ж то я могла — але не можу.

Каладін зітхнув і знову перевів увагу, куди й мав — на Адоліна з Ренаріном. Старша подвижниця провела двох братів у найдальшу частину дворика, де на землі сиділа групка людей — також подвижників, але якихось не таких. Може, когось на кшталт наставників?

Доки Адолін бесідував із ними, капітан знову окинув дворик швидким поглядом і насупився.

— Що таке? — спитала Сил.

— Он той суб’єкт у затінку, — пояснив Каладін, вказуючи ратищем на криту галерею, де — спершись схрещеними руками на дерев’яні поручні, що сягали йому до пояса — стояв якийсь чоловік. — Він спостерігає за княжичами.

— Ще б пак — на них дивляться всі.

— Але він — не так, як усі. Ходімо, — сказав Каладін.

Він рушив розслабленою ходою, щоб не сполохати незнайомця. Найімовірніше, йшлося про звичайного служника. Довговолосий, із короткою, але неохайною чорною бородою, той був убраний у широкий жовтувато-коричневий одяг, підперезаний мотузком. На тренувальному майданчику той чоловік мав чужорідний вигляд, що вже саме собою, певне, свідчило на його користь: адже найкращі вбивці — непомітні.

А втім, він мав міцну статуру й шрам на щоці, а отже бував у бою. Тож ліпше було перевірити, хто це такий. Той пильно стежив за княжичами, і Каладін, підступаючи з іншого боку, не міг розгледіти, світлі чи темні були його очі.

Коли до незнайомця стало зовсім близько, під ногою в капітана зачувся шурхіт піску. Чоловік миттю обернувся на шум, і Каладін інстинктивно звів списа. Тепер він бачив: той кароокий — але віку визначити не міг. Очі чомусь справляли враження старості, але шкіра — не така вже й зморшкувата — не пасувала до них. Йому могло бути як тридцять п’ять, так і всі сімдесят.

«Ні, він занадто молодий», — подумав Каладін, хоч і не зміг би пояснити чому.

Він опустив списа.

— Даруй — я трішки смиканий, бо всього кілька тижнів на своїй посаді, — промовив, стараючись обеззброїти співрозмовника.

Але не вийшло: той зміряв капітанів погляд згори донизу, так само виявляючи затаєну загрозу — наче воїн, що вирішує, чи не завдати удару. Але зрештою відвернувся від Каладіна й розслабився, спостерігаючи за Адоліном і Ренаріном.

— Хто ти? — спитав Каладін, стаючи поруч незнайомця. — Ти ж уже знаєш: я тут людина нова й намагаюся вивчити, як кого звуть.

— Ти мостонавідник — той, що врятував великого князя.

— Саме так, — підтвердив Каладін.

— Можеш дати мені спокій — я не скривджу твого княжича, поглинь його Геєна, — сказав незнайомець низьким, скреготливим голосом. Різким. Та ще й із дивним акцентом.

— Він не «мій» княжич — я лише відповідаю за його безпеку, — відповів на це капітан.

Тоді знову обвів чоловіка поглядом, — і дещо помітив. Його підперезаний мотузкою одяг дуже скидався на той, у якому ходили подвижники — просто заросла голова збивала з пантелику.

— Ти солдат, — збагнув він. — Ну, тобто колишній вояка.

— Еге, — підтвердив незнайомець. — Мене звати Загель.

Каладін кивнув. Усе ж бо стало на свої місця: не маючи куди й до кого повертатися, дехто з відставних солдатів ішов у подвижники. Щоправда, ті мали б вимагати від нього принаймні поголеної голови.

«Цікаво, чи не десь у такому ж монастирі доживає віку й Гев, — мимохіть спало Каладінові на гадку. — І що б то він подумав про нинішнього мене?» Певне, пишався б: він-бо завжди вважав службу охоронця за найпочеснішу для солдата.

— Що це вони роблять? — спитав Каладін у Загеля, киваючи в бік Адоліна з Ренаріном, які — попри обтяженість Сколкозбруями — посідали долі перед старцями-подвижниками.

Той фиркнув:

— Молодшого Холіна має обрати один із майстрів-мечеборців — наставник.

— А хіба той не може вчитися в того, в кого захоче?

— Ні, так не робиться. Але ситуація склалася делікатна: княжич Ренарін ніколи до пуття не вчився фехтувати. — Загель помовчав. — Хоча більшість світлооких хлопчиків відповідного рангу обзаводяться наставником іще до свого десятиліття.

Каладін наморщив чоло.

— А чому його ніколи не навчали?

— Щось зі здоров’ям.

— Невже вони справді можуть відшити його? — запитав Каладін. — Рідного сина великого князя?

— Могти вони можуть, але навряд чи відшиють — забракне сміливості. — Аж тут Каладінів співрозмовник примружився, бо Адолін підвівся й махнув йому. — Геєно ж ти вогненна! Так я й знав, що він зволікає, вичікуючи, доки я повернуся.

— Майстре-мечеборцю Загель! — гукнув Адолін. — Підсідайте до решти!

Чоловік зітхнув і глянув на Каладіна очима, з яких прозирала покірливість.

— Мені, певне, також не стане духу. Спробую не надто уразити його почуття.

Він обійшов перила й побіг до решти. Адолін міцно потиснув йому