Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Ну, як він тобі? Дивним не здається? — спитав Каладін.

— Для мене всі ви дивні, — безтурботно відказала Сил. — Крім Скелі: адже він — сама чемність.

— Бо має тебе за богиню. Не варто його заохочувати.

— Чого б це? Адже я і є богиня.

Каладін повернув голову й упритул глянув на Сил, яка сиділа в нього на плечі:

— Послухай…

— Що? Все правильно! — Спрен усміхнулася й, здійнявши пальчики, стала наче відщипувати крихітні шматочки. — Малесенька часточка бога. Манюня-манюня. А тепер можеш скласти мені уклін.

— З тобою на плечі це буде важкувато, — промимрив Каладін. Аж тут зауважив на вході Лопена із Шеном, які, мабуть, прибули з донесенням від Тефта. — Ходімо побачимо, чи не треба Тефтові якась допомога, а потім зробимо обхід і перевіримо, як там Дрегі та Моаш.

17. Повторювана схема

Їдучи у фургоні, Шаллан притлумлювала тривогу дослідженнями. Неможливо було сказати, чи помітили дезертири слід із розчавлених скелебруньок, який залишав по собі караван: може, вони вже переслідували його, а може — це тільки її химери.

Тож нíчого на цьому зациклюватись, сказала собі дівчина, і знайшла, на що відволіктися.

— Листки можуть пускати власні паростки, — промовила вона, здіймаючи на кінчику пальця один із маленьких округлих листочків і повертаючи той до сонця.

Блут — ведмідь ведмедем — сидів поруч неї. Як для такого гевала, того дня він вирядився у страшенно фасонистий капелюх — димчасто-білий із підігнутими вгору боковими крисами. Час від часу він ляскав пужалном — як мінімум, не меншим, ніж зріст пасажирки — по панциру тяглового чала.

На задньому форзаці своєї книжки Шаллан занотувала короткий перелік ударів, які виконав погонич. Блут хльоснув чала двічі, зробив паузу, знову хльоснув, і тварина уповільнила крок: адже фіра попереду них — із Твлаквом на козлах — почала виїжджати вгору схилом пагорба, всіяного крихітними скелебруньками.

— Бачиш? — озвалася Шаллан, показуючи Блутові свій листочок. — Ось чому в цієї рослини таке ламке гілля. Коли збирається буря, вона трощить його і обриває листки, а ті летять за вітром і дають нові паростки, які утворюють власні мушлі. Вони дуже швидко ростуть — швидше, ніж я очікувала в цих безплідних землях.

Той фиркнув.

Дівчина зітхнула й, опустивши пальця, поклала крихітну рослинку назад у чашку, де культивувала її. А ще озирнулася.

Жодного сліду погоні. Насправді їй би просто припинити нервуватися.

Вона знову взялася до свого нового альбому — одного з Ясниних записників, де залишалося багато чистих сторінок — і стала швидко замальовувати листочок. Їй бракувало доброго художницького приладдя — були тільки один-єдиний вугільний олівець, кілька пер і трішки чорнила — але Фрактал мав рацію: Шаллан-бо не могла не малювати.

Все почалося з виконаного по пам’яті — за спогадами про своє пірнання в океан — замальовка сантида на заміну втраченого малюнка. І хоча цій роботі було не зрівнятися з тою, яку художниця створила за свіжими враженнями, таке віднайдення загубленого — хай у якому вигляді — почало зцілювати її внутрішні рани.

Закінчивши замальовувати листочок, мисткиня перегорнула сторінку й заходилася накида́ти Блутів портрет. Не надто бажаний початок нової колекції людських типів — але вибір був небагатий. На жаль, той капелюх — замалий для його голови — і справді надавав Блутові дурнуватого вигляду. У зсутуленому образі фурмана — так, що спина дивилася в небо — було щось від краба, а цей капелюх у нього на голові… ну, принаймні композиція здавалася цікавою.

— А де ти взяв цей капелюх? — спитала Шаллан, малюючи.

— Виторгував, — промимрив Блут, не дивлячись на неї.

— І дорого дав?

Візник стенув плечима. Власних капелюхів Шаллан позбулася, коли затонув корабель, але домоглася від Твлаква, щоб той подарував їй один із брилів, над плетінням яких працювали паршмени. Їхній виріб мав не надто привабливий вигляд, проте від сонця таки захищав.

Попри тряску фургона, Шаллан зрештою спромоглася закінчити Блутів портрет. І невдоволено оглянула результат. Слабенький початок колекції — зокрема й через деяку відчутну карикатурність. Вона підібгала вуста. Що то за вигляд мав би Блут, якби весь час не супився на неї? Якби охайніше вбирався й носив при боці не бувалого в бувальцях дубця, а пристойну зброю?

Вона перегорнула сторінку й почала все спочатку, змінивши композицію на, може, й ідеалізовану, але водночас і якусь відповіднішу. В належному антуражі той, власне, міг би справити хвацьке враження — в однострої, зі списом при боці й очима, що вдивляються в обрій. Доки малюнок було завершено, її настрій значно поліпшився. Шаллан усміхнулася зі свого витвору, і коли Твлакв оголосив полуденний привал, показала портрет «натурникові».

Блут кинув оком на зображення, але нічого не сказав і, кілька разів хльоснувши чала, зупинив тварину поряд іншої, яка тягнула Твлаквову фіру. Останнім підкотив фургон Таґа — цього разу раби їхали в ньому.

— Ма́ківниця! — вигукнула Шаллан, опускаючи альбом і вказуючи на пасмо тоненьких тростин, які росли за валуном неподалік.

Блут застогнав:

— Та скільки ж вам її треба?!

— Більше, ніж є. Чи не був би ти ласкавий зібрати її для мене?

— А паршмени не можуть? Бо я маю годувати чалів…

— Наглядачу Блуте, хто, на твою думку, може й зачекати — чали чи світлоока дама?

Почухавши непокриту капелюхом частину потилиці, Блут похмуро зліз із передка й почвалав до тростин. А Твлакв, вибравшись на свій фургон, вдивлявся в обрій у південному напрямку.

Там здіймався тонкий стовпчик диму.

Шаллан умить продерло морозом. Спустившись із фіри, вона поспішила до Твлаква й спитала:

— Це дезертири? Буря забирай! То вони нас таки переслідують?

— Так. І, схоже, стали на привал, щоб зварити обід, — відказав той із даху своєї кибитки. — Їм байдуже, що ми помітимо їхнє багаття. — Работоргівець силувано засміявся: — Це добрий знак. Вони, певне, знають, що в нас усього три фургони, які заледве вартують зусиль. Якщо їхати далі й зайвий раз не спинятися, то вони облишать погоню. Так — я цього певен.

Він зіскочив додолу й заходився квапливо напувати невільників. Тайлен не став морочитися, залучаючи паршменів, а взявся до роботи власноруч, і це якнайпромовистіше свідчило: він нервувався й хотів чимшвидше рушити далі.

Тож паршмени в клітці за його фірою так само плели капелюхи, а стривожена Шаллан стояла поряд і дивилася. Дезертири все-таки помітили слід із розчавлених скелебруньок.

Дівчину кинуло в піт — але що вона могла вдіяти? Рух каравану їй не пришвидшити. Залишалося хіба сподіватися, що Твлакв має рацію й погоня