Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Таке здавалося малоймовірним: фургонам на чаловій тязі ніяк не обігнати вояків на марші.

«Не зациклюйся на цьому, — сказала собі подумки Шаллан, коли її стала охоплювати паніка. — Знайди, на що можна відволіктися від погоні».

Може, на паршменів? Вона кинула на них оком. Чи не намалювати їх обох у клітці?

Ні. Шаллан була надто знервована, щоб малювати, але, мабуть, могла придумати щось інше. І вона пішла до паршменів. Ноги запротестували, але біль був стерпний. Власне, на противагу попереднім дням, її гримаси з прихованих зробилися перебільшеними. Нехай краще Твлакв гадає, що їй досі дуже зле.

Дійшовши до ґрат, Шаллан зупинилася. Двері клітки були незамкнені: паршмени ж бо ніколи не тікали. Купивши цих двох, тайлен мав понести чималі видатки. Паршмени коштували недешево, хоча багато монархів і світлооких магнатів тримали їх силу-силенну.

Один із плетільників підвів на неї очі, а відтак знову повернувся до роботи. А може, «повернулася»? Щоб відрізнити самця від самиці, паршменів доводилося роздягати. Мармурову шкіру обох цяцькувало червоне та біле. Вони були приземкуваті — футів п’ять на зріст — і голомозі.

До чого ж складно було вбачати загрозу у двох сумирних трудівниках на кшталт них!

— Як вас звати? — спитала Шаллан.

Один звів погляд, а інший продовжував працювати.

— Як твоє ім’я? — напосідала дівчина.

— Перший, — відповів паршмен і, вказуючи на товариша, докинув: — Другий.

А відтак опустив голову й повернувся до праці.

— Ви задоволені своїм життям? — спитала Шаллан. — Чи радше звільнилися б, якби вам випала нагода?

Паршмен підвів на неї очі й насупився. Пошкріб чоло, беззвучно повторив кілька почутих слів і похитав головою — не розуміє, мовляв.

— На волю хочете? — допитувалася Шаллан.

Той знову схилився над своєю роботою.

«А в нього, власне, збентежений вигляд, — подумала Шаллан. — Ніяковіє, що не зрозумів моїх слів». Його поза, здавалося, промовляла: «Будь ласка, припиніть мене розпитувати». Взявши альбом під пахву, вона залишила собі Спогад про тих двох трударів.

«Це лихі почвари, — переконувала себе дівчина. — Страховиська з легенд, що незабаром нищитимуть все і вся довкола себе». Стоячи поруч і спостерігаючи за ними, їй важко було в це повірити, хоча її й переконали відповідні аргументи.

Буря забирай! А Ясна таки мала рацію: довести світлооким, щоб позбулися паршменів, навряд чи можливо. Для цього знадобляться неспростовні, воістину «залізні» докази. Стривожена Шаллан пройшла назад до фургона й вибралася на сидіння, не забувши скривитися. Блут залишив їй в’язку ма́ківниці й наразі порався коло чалів, а Твлакв діставав сякі-такі харчі, щоб нашвидку перекусити — певне, вже на ходу.

Погамувавши нервове напруження, Шаллан примусила себе зробити кілька замальовок ближніх рослин. А невдовзі по тому зобразила обрій і прилеглі скельні формації. В повітрі не відчувалося такого холоду, як під час перших днів мандрівки з невільничим караваном, хоча зранку її віддих і досі клубочився парою.

Проходячи повз дівчину, Твлакв кинув на неї збентежений погляд. Від часу їхньої сутички біля вогнища минулого вечора його ставлення до неї змінилося.

Шаллан продовжувала малювати. Рельєф тут, звісно, був куди рівнинніший, ніж удома. І рослинність була значно бідніша, хоча й витриваліша. І…

…А що то таке попереду — чи не новий стовп диму? Вона підвелася й, здійнявши руку, затулила очі дашком долоні. Так — дим. Дівчина глянула на південь, у бік найманців-переслідувачів.

Помітивши те саме, що й вона, неподалік зупинився Таґ. Він поспішив до Твлаква, і обидва почали півголосом сперечатися.

— Негоціанте Твлакв, — Шаллан демонстративно не зверталася до нього «торгових справ майстре», хоч саме так належало титулувати повноправних купців. — Я б залюбки послухала ваші дебати.

— Так, звісно, Ваша Світлосте. — Заламуючи руки, він перевальцем наблизився. — Той дим, який ви зауважили попереду… Річ у тім, що ми вступили в такий собі коридор — він тягнеться між Розколотими рівнинами й Неглибокими Криптами та прилеглими селами. Тут жвавіше сполучення, ніж в інших частинах Морозних земель, а тому й досить висока ймовірність зустрічі з іншими…

— Тож попереду в нас?..

— …Якщо пощастить, то ще один караван.

«А якщо не пощастить…» Запитувати було зайве: це означало б інших дезертирів чи бандитів.

— Ми можемо уникнути їх, — повів далі Твлакв. — Розпалювати вогонь, щоб зготувати гарячого на обід, наважиться лише численний загін: адже це як запрошення — або застереження. Маленький караван на кшталт нашого так не ризикуватиме.

— Якщо йдеться про великий караван, — втрутився Таґ, потираючи чоло товстим, як сосиска, пальцем, — то в них має бути охорона. Надійний захист.

І він глянув на південь.

— Так-то воно так, — заперечив Твлакв, — але ми можемо виявитися між молотом і ковадлом… В епіцентрі небезпеки…

— Твлакве, погоня з півдня неминуче наздожене нас, — сказала Шаллан.

— Я…

— Якщо не вдається вполювати тельма, мисливець повертається з норкою, — урвала його пасажирка. — Дезертири мусять убивати, щоб вижити тут. Хіба ти не казав, що сьогодні ввечері прогнозують великобурю?

— Так, — неохоче погодився той, — за дві години після заходу сонця, коли вірити придбаній таблиці.

— Не знаю, де бандити зазвичай перечікують бурі, — мовила Шаллан, — але вони вочевидь поклали собі наздогнати наш караван. Поб’юся об заклад, що нас планують перебити, а потім скористатися фургонами як прихистком. Нам не дозволять утекти.

— Можливо, — відповів на це Твлакв. — Так, не виключено. Але Ваша Світлосте: якщо той стовп диму попереду бачимо ми, то чи не можуть дезертири…

— Еге, — підтакнув Таґ, киваючи, неначе щойно це збагнув. — Ми повернемо на схід, а вбивці можуть ув’язатися за караваном попереду.

— Ми підставимо під удар когось іншого замість себе? — спитала дівчина, схрещуючи руки на грудях.

— А чого ж іще від нас чекати, Ваша Світлосте? — відказав Твлакв, утративши терпець. — Бачте, яка штука: ми — дрібнота, крєм’ячки. Нам тільки й залишається, що триматися осторонь більших тварин, сподіваючись, що ті зжеруть одна одну.

Шаллан примружила очі, пильно вдивляючись у стовпчик диму попереду. Це в неї щось із зором, а чи той побільшав? Відтак вона озирнулася. Власне, здавалося, наче обидва стовпи диму приблизно однакового розміру.

«Дезертири нападають тільки на тих, кого перевершують за чисельністю, — подумала дівчина. — Вони втекли з армії, боягузи».

Неподалік вона завважила Блута: той стояв і також дивився на дим позаду них, але виразу його обличчя прочитати не виходило. Воно виражало страх? Огиду? Тугу? Та ще й жодного спрена, який дав би підказку!

«А може, ці “боягузи” просто в усьому розчарувалися? — майнуло в думці. — Камені, які покотилися під укіс і так розігналися, що не знають, як зупинитися?»

А втім, яка різниця? Отримавши змогу, ці камені в кожному разі розчавлять їх. Поворот на схід не врятує: дезертири оберуть легку здобич — повільні фургони — а не потенційно небезпечнішу жертву попереду.

— Ми попрямуємо до другого стовпа диму, — оголосила Шаллан, опускаючись на сидіння.

Твлакв глянув на пасажирку:

— Ви не можете…

Тут він змовк, зустрівшись із дівчиною очима.

— Ви… — спробував заперечити тайлен знову, облизуючи губи. — Ви не зможете… Ваша Світлосте, бачте, яка штука: