Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори у дванадцяти томах. Том третій 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

263
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори у дванадцяти томах. Том третій" автора Джек Лондон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 156
Перейти на сторінку:
нізащо не міг примусити себе натиснути на гачок.

— Ну? — спитав він нетерпляче.

Марні були мої зусилля, я не міг навіть слова вимовити.

— Чого ви не стріляєте? — запитався він.

Я прокашлявся, бо горло в мене захрипло.

— Гампе, — сказав він поволі. — Ви не можете зробити цього. Не те що ви боїтеся, але ви неспроможні. Ваша умовна мораль дужча за вас. Ви раб тих поглядів, що їх додержуються люди з вашого кола й з ваших книжок. Вам їх утовкли в голову ще змалечку, ще ви й балакати не вміли. Попри все своє розумування й усе, чого я вас навчив, ви не годні забити беззбройну й безопірну людину.

— Я знаю це, — хрипким голосом відказав я.

— І ви знаєте, що мені вбити вас, беззбройного, так само легко, як сигару викурити, — провадив він. — Ви знаєте мене і знаєте, чого я вартий, коли підходити до мене з вашою міркою. Ви називали мене змією, тигром, акулою, потворою, Калібаном. Але ви просто маріонетка, механічна лялька, що переказує чужі слова. Ви нездатні вбити мене, як змію або акулу, бо я маю руки, ноги й тіло, більш-менш схоже на ваше. Гай-гай! Я сподівався більшого від вас, Гампе.

Він виступив з люка нагору і підійшов до мене.

— Опустіть рушницю. Я хочу дещо у вас спитати. Я ще не встиг розглядітися тут. Що це за місце? Як стоїть «Привид»? Чому ви такий мокрий? Де Мод?.. Пробачте, міс Брустер… Чи, може, вже треба казати «місіс Ван-Вейден»?

Я задкував від нього, мало не плачучи, що не можу його застрелити, та все ж я не був настільки дурний, аби опустити рушницю. В розпачі я сподівався, що він, може, виявить якийсь ворожий замір, спробує вдарити мене або за горло схопити, бо тільки тоді б я зміг вистрілити в нього.

— Це Острів Зусиль, — сказав я.

— Ніколи не чув про такий, — відповів він.

— Так принаймні ми його називаємо, — додав я.

— Ми? — перепитав він. — Хто це ми?

— Міс Брустер і я. «Привид» лежить, як ви бачите самі, форштевнем до берега.

— Тут є котики, — сказав він. — Вони розбудили мене своїм ревом, а то б я й досі спав. Я чув їх ще вночі, як шхуну пригнало сюди. То була перша прикмета, що я підпливаю до навітряного берега. Це саме таке ліжбисько, якого я шукаю вже багато років. Завдяки моєму братові Смерті я натрапив на ціле багатство. Це справжній скарб! Які координати цього острова?

— Не маю ані найменшого уявлення, — відказав я. — Проте ви можете визначити їх точно. Ви не пригадуєте дані ваших останніх обчислень?

Він загадково всміхнувся, але не відповів.

— Ну, а де решта людей? — спитав я. — Як це трапилося, що ви залишилися самі?

Я думав, що він знову не зверне уваги на моє запитання, і здивувався, коли він зараз же відповів:

— Мій брат спіймав мене через дві доби, і не моя в тім провина. Він узяв мене на абордаж, коли на палубі не було нікого, крім вахтових. Мисливці зрадили мене. Він запропонував їм вищу платню. Я сам те чув. Усе це відбувалось у мене перед очима. Команда, звичайно, вся перейшла до нього. Цього слід було сподіватися. Всі майнули через борт, і я залишився один на своєму власному судні. Цього разу гору взяв Смерть Ларсен, проте все це справи сімейні.

— Але куди ж ділися ваші щогли?

— Підіть погляньте на ті талрепи, — сказав він, показуючи туди, де мали б бути грот-ванти.

— Їх перетято ножем! — скрикнув я.

— Не зовсім, — засміявся він, — Це було зроблено хитріше. Придивіться краще.

Я придивився. Талрепи були підрізані якраз настільки, щоб могли держати ванти, але досить було вітрові як слід шарпнути вітрила — і вони неминуче мали розірватися.

— Це кок примудрився! — знову засміявся він. — Я знаю, хоч і не спіймав його на цьому. Якоюсь мірою він розквитався зі мною.

— Ну й молодець Магрідж! — вигукнув я.

— Так, те саме і я подумав, коли щогли полетіли за борт. Тільки тоді слово «молодець» застрягло у мене в горлі.

— А що ж ви робили, коли все це коїлося? — спитав я.

— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.

Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.

— Мабуть, я сяду погріюся на сонці, — мовив позад мене Вовк Ларсен.

В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.

— Ну, а як ваша голова? — спитав я.

— Болить часом, як і перше, — відповів він. — Здається, і зараз починається.

Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.

— У вас добра нагода, Гампе, — сказав він.

— Не розумію, — збрехав я, хоч добре зрозумів його.

— О, що тут незрозумілого, — додав він тихо, немов засинаючи. — Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.

— Ні, — заперечив я, — мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.

Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м'ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.

Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше.

1 ... 71 72 73 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том третій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори у дванадцяти томах. Том третій"