Читати книгу - "Аку-аку"

Більше вже я ніколи не полізу по лавових скелях у трикотажних трусах! Петлі чіплялися за кожний найменший виступ: труси ніби прибивали мене цвяхами до скелі, і щоразу доводилось шарпатися, силою відривати їх від каміння. Коли б Лазарус забажав мати для охорони печери справді лихого аку-аку, то цього невидимого сторожа слід було б посадити на вузенькому виступі, щоб він тягнув людей за труси саме в найнесприятливіші хвилини, коли найбільше хочеться майнути тінню повз небезпечне місце. Поки я отак посувався, раз у раз відриваючи труси від каміння, Лазарус легенька на пальцях зліз на інший виступ, ні разу не дряпнувшись.

Спускаючись по кривій лінії, ми в одному місці натрапили на нашу мотузку, що вільно спадала вниз. Намагаючись якнайменше налягати на неї і міцно чіпляючись руками й ногами за лавові скелі, я досягнув маленького виступу, де вже стояв Лазарус. Він витягнувся вздовж скелі прямо, як олов'яний солдатик, явно не маючи наміру йти далі. Це було неприємне місце для зупинки: виступ мав фут завширшки, і ми вдвох ледве помістилися на ньому.

Але печери ніде не було видно. Лазарус стояв, зберігаючи рівновагу, і непорушно дивився на мене. Раптом він простягнув руку і сказав:

— Давай свою!

Нічого гіршого він не міг придумати в цю мить, коли я стояв, міцно притулений до скелі, в порваних на шматки трусах, тримаючи в зубах ножиці. Лавові виступи, наче корали, впились мені в спину. Я подав йому руку, і він міцно стиснув її:

. — Обіцяй, що поки ти будеш на острові, нікому й слова не скажеш про те, що зараз побачиш, — попросив він. — Своїм людям ти можеш сказати, але вони нехай мовчать.

Не випускаючи моєї руки, він пояснив, що його сестри шаленітимуть, коли почують, що Лазарус устряв у таку історію. Покинувши острів, я можу вільно про все говорити, бо навіть якщо «Пінто» донесе до остров'ян якісь чутки, то Лазарус скаже, що просто зробив для мене копії, і через кілька місяців усе забудеться.

Я пообіцяв виконати його прохання. Лазарус випустив мою руку і запропонував подивитися вниз у провалля. Я — витягнувся, скільки міг, і глянув прямо на гострі лавові зуби у водовороті хвиль. На відстані людського зросту під нами я помітив ще один виступ, схожий на той, на якому ми стояли, а далі аж до моря йшла стрімка стіна.

— Ну, то де вхід? — гордо спитав Лазарус.

— Не можу визначити, — відповів я, бажаючи тільки, щоб усе це якнайскоріше скінчилося.

— Он там, під твоїми ногами, — сказав він, показуючи на виступ унизу.

Лазарус притримав мене, і я нахилився ще нижче, але нічого не побачив.

— Щоб потрапити в печеру, ти повинен точно повторити всі мої рухи, — заявив він і почав на виступі показувати таке, чого я не бачив відтоді, як перестав відвідувати школу танців. Я повинен був, починаючи з правої ноги, виконати ряд точно розрахованих рухів і пів оборотів, потім стати на коліна й лягти на живіт. Лазарус попросив мене придивитися до рухів цього важкого танцю і почав виконувати його. Я бачив, як він ставив руки й ноги, як звивався, наче вугор, внизу на виступі, як опустився на коліна і ліг на живіт, потім у повітрі мелькнули його ноги і він зник.

Я довго стояв сам і ще виразніше чув сердитий рев хвиль, що сповнював своїм шумом усе навкруги. За кількасот метрів на захід, де пустельний берег так само стрімко, обривався у воду, я помітив фотографа. Він стряв на самому краю скелі і фотографував пейзаж в останніх променях вечірнього сонця. По океану пливли піняві хвилі: он у тому місці ми вранці кружляли, намагаючись помітити Лазарусову печеру.

Нарешті на виступі з'явилася рука з страшною кам'яною головою, потім виліз і сам Лазарус. Він повторив у зворотному порядку ті самі рухи і знов опинився поруч мене.

— Ключ, — пробурмотів Лазарус, простягаючи мені кам'яну голову.

Він попросив передати йому загорнуті в папір ножиці. Я щосили притиснувся до скелі, вийняв одною рукою з рота ножиці і подав їх Лазарусу, а в другу руку він вручив мені кам'яну скульптуру. Цього разу за «ключ» правила голова з великими булькатими очима, з бородою ї зловісними рисами обличчя. Довга шия тягнулась ззаду горизонтально, як у тварини.

Лазарус попросив покласти «ключ» на невеличкий виступ на рівні моєї голови: тепер настала моя черга робити карколомний спуск до печери. Місця було так пало, а небезпека впасти така велика, що я швидко відчув необхідність точного повторення кожного руху Лазаруса. Аж після того як я повернувся настільки, що зміг стати на коліна, мені пощастило побачити вхід, який ховався за іншим виступом. Отвір був такий малий, що мені не вірилось, як у нього може пролізти людина. Ті, що знайшли цю печеру, повинні були жити поблизу й мати доволі часу, щоб вивчити кожну п'ядь навколишньої місцевості. Лазарус сказав, що печера зветься Моту Таваке, що означає «Скеля тропічного птаха», а саме місце знаходиться біля підніжжя Ваї-матаа на рівнині Ханга-о-Тео і носить назву Омохі. Печера колись належала Хатуї, дідові матері Лазаруса.

Я стояв рачки на невеличкому виступі, а вузенький отвір у печеру виходив на інший, ще менший виступ на тому самому рівні, але дещо збоку. Щоб добратись туди, мені довелось нахилитися вперед і вбік і схопитись за його край. Лежачи на животі, я засунув руки й голову в отвір за другим виступом. Ноги мої все ще лежали на першому виступі, а живіт висів над проваллям. Отвір, у який я намагався протиснути своє тіло, був такий вузький що я кілька разів вилізав з трусів. Каміння різало мені ноги й спину; тут не було піску, а тільки гостра, як залізо, лава. Спершу я не бачив перед собою нічого, крім дуже тісного проходу й тьмяного світла. Й довго лежав, махаючи над проваллям ногами, а коли, нарешті, підтягнув їх до себе, то помітив, що прохід трохи розширився, хоч стеля ще притискала мене додолу. Й почав тепер розрізняти навколо себе якісь контури і враз біля самого вуха помітив скульптурне зображення спарованих черепах. На другому боці стояла маленька статуетка того самого типу, що й гігантські фігури в Рано