Читати книгу - "Заклятий козак"

- Що ж се таке? І Юрась, і Кара-Мустафа не ймуть очам своїм віри… І московські, і козацькі легіони б’ють відбій… Якась мішанина… Щось невимовне… Назад посунулись страшні легіони…

- Алла! Алла! Алла! - пронеслось там по полю.

Юрась і Кара-Мустафа стояли рядом, черкаючись стременами.

- Аллах керим! Аллах акбар! - і Мустафа, перегнувшись на сідлі, обняв Юрася. - Україна - твоя!

І в той же мент під ними колихнулась земля… Пекельне полум’я з димом, здавалось, піднесло Чигирин і город, і замок до неба і кинуло з неба на землю…

Чигирина не стало!

XXIII

Не стало Чигирина - не стало й правобережної України. Понесли тогобічні Українці свою душу і усе, що з душею і житєм людським з’єдналось, на сей бік - у Полтавщину, Чернігівщину й Слобідчину. Нескінченними валками-обозами потягнулась тогобічна Україна у свою нову обітовану землю. Покинуті зостались церкви святі й хати зруйновані, і ставочки, й садочки. І стала тогобічна Україна - пустиня… І прозвались ті часи України - «руїною». Зостались на тім боці тільки два малесенькі клаптики України - святий Київ і самостійна Січ-Запорожжя, і в тих клаптиках заховалась душа України…

Який же то невимовний плач зчинився в Київі і у Січі, як над ними прогриміла звістка, що Чигирина вже не стало. Плачем великим плакали запорожці, плакали як діти, навіть Сірко плакав, плакав Петро Халява!

Чи давно ж поховала у сиру землю Україна свого сина, першого сина, котрий на який-то час утер був заплакані очі своєї матері; всього двадцять літ пройшло з того часу, як вона його поховала; а що зісталось від того часу, що він був дав їй? Що сталось з його Україною, тогобічною, котра пишною трояндою розцвіла після Жовтих Вод, і зараз зів’яла, як тільки його положили в домовину?.. Тепер з тої України і сліду не стало.

Де ж тепер той, задля кого тогобічна Україна «руїною» стала? Чи щаслива ж його доля?

Обернувши в «руїну» цілий край, турки й татари з великою здобиччю, з достатками цілої України повіялись геть-геть у свою сторону… А Юрась учинив город Немирів своїм престольним городом.

Але де ж та Україна? Де його, Юрасеве, княжеське військо, де полковники, сотники, де корогви, гармати, де його пушкарі, джури, де вся гетьманська челядь? Нікого і нічого нема!

- Чом же вони не йдуть до мене? - питав сам себе князь України, виглядаючи із вікна свого «палацу» в Немирові.

Щось зле закипає на душі у Юрася.

Ще як турки й татари не повертались з України, він через своїх гінців порозсилав універсали по всіх городах, де ознаймував, кому видати належить, що він кривавим бенкетом, кривавим вином упоїв ворогів України - москалів і лівобережних «зрадників» - козаків, і тепер велить всім полковникам і старшині поспішати до Немирова, щоб присягтись своєму князеві за всю Україну і за військо.

І посланці його пропали!.. Чом же не вертаються? Чом не вертаються до нього батькові полки? Бояться турків?

- Так я ж на що? Турки тепер - моє військо!

А вже й турків нема, ані посланці не вертаються, ані полковники не йдуть.

Він посилає Астаматія, свого «наказного гетьмана», з невеличкою купкою козаків, що держались ще старого козарлюги Васюти Макогона, щоб «канчуками зігнали» до нього «тих лайдаків - полковників і сотників», і козаки, як горобці від яструба, розлетілись.

Вернувся Астаматій один. Очі йому позападали, потомлений такий, сердитий.

«Чорт мене злигав проклятим налигачем з оцим дурнем…»

У «палац» до Юрася… Той аж позеленів…

- Де ж мої полковники?

- Нема полковників, ксьондже.

- Як нема! А сотники?

- І сотників нема - нікого нема.

- А люди? Поспільство? А городи, села? Що вони?

- Ні людей, ні городів, ні сіл - нічого нема… Нема України…

- Як нема України?

- Та нема ж…

- Га! Ти смієшся вже з мене, собако! І ти!

І Юрась, мов несамовитий, своєю дамаською шаблею - подарунок самого падишаха - з усієї сили затинає по голові свого «наказного гетьмана». Дамаська криця зробила своє діло: і череп, і лице Астаматія розчахнуті надвоє до самих пліч, мов правобережна і лівобережна Україна від Київа до Січі.

- Га, ти смієшся з мене! Оце тобі! Смійся, смійся, смійся тепер!

І він кривавим палашем б’є мертві щоки Астаматія, а далі давай топтати ногами мертве тіло «наказного гетьмана».

- Гей! Хто там? - крикнув він у вікно на двір. - Яничари!

У покої князя України, брязжучи шаблями, увійшли велетні-пахолки. То були яничари-волохи.

- Уберіть се падло! Киньте його собакам!

Яничари мовчки нагнулись, узяли за ноги мертвяка і поволокли з покоїв, зіставляючи на помості криваву стежку.

- Пошліть до мене Берендія! Зараз!

Се вже був не Юрась - таких на ланцюгу держать - такі на людей кидаються…

Увійшов Васюта Макогін. Се і був Берендій, як прозвав його Юрась.

Юрась здіймає з пальця дорогого перстеня і подає Васюті.

- Ось тобі перстень великого візиря. Гони зараз до Криму, покажи перстеня Калги-султану: нехай мерщій скликає мура і беїв та йде до мене з ордою. Ми підемо добувати тогобічної України…

Васюта і очам своїм віри не йняв: се не Юрась перед ним, а хтось другий…

Чи не помутився він розумом?

- А яничарам і семенам вели зараз сідлати коні… Я їду сам доглядати мою Україну, моє військо… Сей зрадник замислив сісти на моє місце, каже: нема війська, нема України, нічого нема!.. Та он яку криваву стежку зоставив на помості… Я йому не Дорошенко: я й гетьмана Поповича за ноги з коня зволочу - із булавою… Іди ж!

Макогін вийшов і головою поник. Незабаром вийшов і Юрась.

Волохи й семени вже ждали Його. Юрасеві підвели осідланого коня. На сьому коневі він добував Чигирина, а тепер поїде до Суботова.

Юрась їхав попереду, а за ним, не слідком - він того не любив - а здалека, назирці, їхали яничари й семени. Не багато їх було! Та йому й хотілось на самоті побути - одному, з своїми думами… І він знайшов сю самоту, та ще й яку! Так тихо у полі, ніби в домовині. Ні птиці, ні людей… Кругом, скільки не кинеш оком, степи і поля непоорані, незасіяні… Де стоги сіна, де скирти хліба? Нікого й нічого… Хоч би проскрипів у полі який віз, хоч би де орачі на нивах