Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Фельдкуратові ставало від цього гаряче, а Швейк разповідав, по-материнському тулячи його до себе:

— Ви, пане фельдкурате, і поняття не маєте, наскільки чесним і високоморальним був цей Фаустин. Від жіночок, яких вишукував і посилав у номери, він не брав і шеляга на чай, а коли котрась з тих красунь, бувало, забудеться і схоче щось там сунути йому в руку, ви побачили б, як він сердився і кричав на неї: «Ти, свиното, така-сяка. Якщо ти продаєш своє тіло і допускаєшся смертельного гріха, то не думай собі, що якась там твоя шістка[169] мені допоможе. Я тобі не звідник якийсь, безсоромна шльондро, я це роблю лише з милосердя до тебе, щоб ти, коли вже так опустилася, не мусила свою ганьбу виносити на очі перехожих та щоб тебе вночі не зловив патруль і ти потім не мусила три дні шурувати підлоги в управлінні поліції. Тут ти бодай в теплі, і ніхто не побачить, до чого ти докотилася». Не бажаючи брати від них гроші, як це роблять супровідники-опікуни[170] вуличних дівчат, він це надолужував на клієнтах.

У нього був свій тариф: сині очі коштували шістку, чорні — 15 крейцарів. Він все це вираховував до останньої дрібниці на клаптику паперу, і цей рахунок пред’являв клієнтові. Ціни за таке посередництво були в нього дуже доступні. За жінку без освіти він додатково накидав шістку, бо виходив з тих міркувань, що така проста посудина більше розважить, ніж якась там освічена дама. Одного разу під вечір пан Фаустин прийшов до мене на Опатовіцьку вулицю дуже схвильований, просто-таки сам не свій, немов його хвилину тому витягнули з-під запобіжної рами трамвая і притому вкрали годинника. Спочатку він узагалі нічого не говорив, лише мовчки витягнув з кишені пляшку рому, хильнув, подав мені і сказав: «Пий!» І так ми з ним нічого не говорили, аж поки не видудлили цю пляшку. Тоді він раптом каже: «Друже, зроби, будь ласка, мені послугу. Відчини вікно на вулицю. Я сяду на підвіконня, а ти мене схопиш за ноги і скинеш з четвертого поверху вниз. Я вже від життя нічого не потребую. Моя остання розрада, що знайшовся вірний приятель, який мене зведе зі світу. Далі жити я не можу. Я чесна людина, а мене обвинуватили у звідництві, немов якогось супровідника дівчат з єврейського кварталу. Таж наш готель першокласний, всі три покоївки і моя жінка мають жовті книжечки і за оглядини не винні панові докторові ні шеляга. Якщо ти мене хоч трохи любиш, скинь мене з четвертого поверху, не відмов мені в цій розраді». Я сказав, що, як йому вже так кортить, хай вилізе на вікно, і я його скину на вулицю. Не жахайтеся, пане фельдкурате!

Швейк виліз на нари і втягнув туди фельдкурата.

— Погляньте, пане фельдкурате, я його ось так ухопив і… шелеп вниз.

Швейк підняв фельдкурата і зіпхав його на підлогу. Поки переляканий фельдкурат підводився, Швейк говорив далі:

— Як бачите, пане фельдкурате, вам нічогісінько не сталося. Так і йому, панові Фаустинові, бо це було тільки втричі вище. Цей пан Фаустин треба вам знати, був п’яний, як ніч, і забув, що я мешкаю на Опатовіцькій вулиці на першому, а не на четвертому поверсі, як рік тому, коли я мешкав на Кршеменцовій вулиці, куди він до мене теж ходив у гості.

Фельдкурат з підлоги перелякано дивився на Швейка, як той, стоячи над ним на нарах, розмахує руками.

Фельдкурат вирішив, що має справу з божевільним, і, затинаючись, промовив:

— Так, любий сину, це навіть менше, ніж втричі. — Він поволі посунувся назадгузь до дверей і так шалено почав у них гатити та страшно стогнати, що йому зараз же відчинили.

Швейк крізь заґратоване вікно бачив, як фельдкурат поспішно іде через подвір’я в супроводі варти і притому схвильовано розмахує руками.

«Тепер його напевно ведуть до божевільні», — подумав Швейк, зіскочивши з нар і, проходжуючись військовим кроком, заспівав:

Твій перстеник не для мене.

А чому? Негарний він.

Як прийду до свого полку,

Заряджу ним карабін.

За кілька хвилин генералові Фінку доповіли про прихід фельдкурата.

У генерала знову зібралося багато гостей, провідну роль грали між ними дві приємні дами, вино і лікери.

Офіцери, що засідали у польовому суді, були тут у повному складі, не було лише того рядового піхотинця, який вранці усім припалював цигарки.

Фельдкурат вплив до гостей, як казкове страхіття. Він був блідий, схвильований і тримався з гідністю людини, свято переконаної, що її незаслужено натовкли по пиці.

Генерал Фінк, що останнім часом дуже фамільярно ставився до фельдкурата, потягнув його до себе на диван і п’яненьким голосом спитав: «Що з тобою, моя духовна розрадо?»

При цьому одна з веселих дам кинула в фельдкурата сигареткою «мемфіс».

— Пийте, духовна розрадо, — запропонував генерал Фінк, наливаючи фельдкуратові вина до великої зеленої чарки. Той не випив одразу, і тому генерал почав його власноручно поїти, і коли б фельдкурат не ковтав на все горло, той був би обляпав його усього вином.

Лише тепер почалися розпитування, як вів себе засуджений під час церемонії духовного напучування. Фельдкурат підвівся і сказав повним трагізму голосом:

— Збожеволів.

— Це, очевидно, мусила бути неабияка духовна потіха, — засміявся генерал. І все товариство почало страшно реготати, а обидві дами заходилися знову кидати у фельдкурата цигарками.

На кінці стола у фотелі куняв майор, який вже трохи перебрав. Він раптом очуняв, швидко налив у дві склянки якогось лікеру, проклав собі через крісла дорогу до фельдкурата і примусив ошелешеного Божого слугу випити з ним на брудершафт. Потім знову гепнувся на своє місце і куняв далі.

Лікер, випитий на брудершафт, кинув фельдкурата в сіті диявола, який простягав до нього свої обійми з усіх пляшок на столі, з поглядів та усмішок веселих дам, що, сидячи напроти нього, поклали ноги на стіл, так що з мережив виглядав сам Вельзевул.

До останньої хвилини фельдкурат не втрачав переконання, що тут грають на його душу і що він мученик.

Цю думку він не забув висловити двом генеральським денщикам, які його перенесли до сусіднього покою на диван.

— Якщо ви з чистою і неупередженою думкою пригадаєте собі, скільки прославлених страдників, відомих під іменем мучеників, стали жертвою за віру, перед вашими очима відкриється хоч і смутне, але достойне видовище. На мені бачите,