Читати книгу - "За браком доказів"

Коли повертав перед набережною Брюґґен, перші поодинокі краплини впали на вітрове скло. Я глянув на небо. Паволока хмар спустилася аж до Скансена, і я мимоволі відчув зловтіху від думки, що всім цим юрбам туристів доведеться вдовольнятися фотографуванням одне одного, а не чудової панорами з вершини Фльоєна.

Злива почалася, коли я ставив авто на стоянку. Я притьмом перебіг паркувальний майданчик, заскочив у двері психіатричної клініки й почав довгу, нудну процедуру, яку вже добре знав, та однаково сердився від нетерплячки.

Кімната, де я чекав на Маґнуса, була тією самою, безликою, без будь-якої декорації чи картин, на чому могло б спочити око. Дрібне птаство, яке пурхало поміж ґратами на вікнах під час мого останнього візиту сюди, кудись подалося, сподіваючись, певно, на ліпші часи. Як би мені хотілося і собі випурхнути звідси.

Нарешті з’явився Маґнус, як завжди, у супроводі двох доглядачів. Вигляд у нього теж був невеселий. Потиск руки в’ялий, поводився неспокійно, весь час перебирав пальцями, виклавши руки на стіл.

Я спробував зав’язати розмову, почавши зі звичних речей — запитав про погоду, що дадуть на обід, — але це не допомогло, він бурмотів щось нерозбірливе й сумбурне.

— Прокурор хоче припинення справи, — сказав я.

Ніякої реакції, Маґнус навіть очей не підвів.

— Ти чув, що я сказав, Маґнусе? — промовив я різкішим тоном, щоб хоч так добитися з ним контакту.

Чоловік пробурмотів щось невиразне. Я нахилився, щоб ліпше чути.

— Я не можу це прочитати, — таки розчув я.

— Що ти не можеш прочитати?

— Те, що там написано, — відповів Маґнус, не дивлячись на мене, втупившись поглядом у стільницю й водячи пальцем по вікових кільцях деревного зрізу. — Я майже бачу, а потім воно знову зникає.

— Як гадаєш, що там написано?

Маґнус відповів зовсім нечутно.

— Що ти сказав? — запитав я, схилившись ще нижче.

— Застереження…

— Застереження? Чому ти думаєш…

Раптом він викинув уперед руки й схопив мене за зап’ястки. Я налякано скрикнув, спробував вирватися, але не зміг — Маґнус був нівроку сильний.

Небезпечно сильний.

— Вони хочуть мене вбити, — прошепотів він.

Його обличчя наблизилося до мене впритул.

— Відпусти мене, Маґнусе, — попросив я, відчуваючи, що мої сухожилля ось-ось розірвуться. — Ніхто не хоче тебе вбивати. Просто відпусти мене, будь ласка!

Я зустрівся з ним поглядом, і те, що я побачив у його очах, не було агресією чи шаленством, а страхом, бездонним, непогамовним страхом людини, яка потрапила до пекла.

— Ти не розумієш, — говорив він. — Якщо я звідси не вийду, то помру.

Доглядачі вже зірвалися зі своїх місць. Один обхопив Маґнуса ззаду, другий намагався розчепити його пальці на моїх зап’ястках, але впоратися вони не могли. Маґнус їх наче й не помічав.

— Я тобі допоможу, Маґнусе. Вони тобі не нашкодять, але ти мусиш мене відпустити. Будь ласка, відпусти мої руки! — вмовляв я.

У двері кімнатки ввалилися ще кілька доглядачів. Мабуть, спрацював алярм, але Маґнус ні на кого не зважав, дивився лише на мене, прицвяхував мене до місця поглядом, сповненим безпорадності й жаху.

— Я обіцяю, — промовив я, коли пальці Маґнуса розчепили і його поволокли задом до дверей.

Він двічі щось пронизливо викрикнув, аж луна пішла, а тоді двері захряснулися, і я залишився сам у тиші з розшаленілим пульсом і болем у зап’ястках.

Що довше я знав Маґнуса, то важче було вбачати в ньому вбивцю. Він ніколи не поводився агресивно, я ніколи не відчував загрози з його боку. Поступово сумніви переросли у впевненість, що він не винний. У поширене твердження, мовляв, усі люди здатні на вбивство, я ніколи не вірив. А тому прийшов до висновку: хоч Маґнус і психічно хворий, але він не вбивця.

У душі Маґнуса Саннторва зяяло провалля, однак не ненависті й буйства, а безіменного, всепоглинного страху. Тут я раптом усвідомив, що страх, як і ненависть, може штовхнути людину на екстремальні вчинки. То, може, я поквапився з висновками? Може, мені просто хотілося вірити у невинуватість Маґнуса, щоб знову мати змогу вдягнути на себе лицарські лати й помчати з занесеним списом верхи на коні в бій проти несправедливості й зловживання владою…

Згодом, коли я вже повернувся в контору, до мене забігала Карла, хотіла поговорити, але швидко збагнула, що нічого мудрого від мене не доб’ється, і вернулася до себе. Я не хотів їй казати, що почав прихильніше ставитися до наміру Ґабріеллє Соммер припинити справу. Сюнне весь день була в суді. Я подумував, чи не дочекатися її і продовжити вчорашню розмову, але потім облишив ту думку. Неслушний момент. Вона повернеться з суду вимотана, та й я був не в найліпшому гуморі.

Увечері я, позіхаючи на весь рот, переглянув кілька телепрограм, почувався невимовно стомленим, очі злипалися, і я скоро пішов спати. Вимкнути світло і огорнутися темрявою було спасінням. Хоч би проспати ніч без жахіть…

І тієї миті я збагнув!

Певно, воно таїлося у підсвідомості, виборсувалося крізь неї, поховане під товщею інших думок та гризот, але ось тепер, на межі сну й реальності, раптом зринуло на поверхню.

Я збагнув, чому Еріка Гансен була взута в моєму сні в коричневі чоловічі черевики.

А відразу за цією думкою зринула інша. Обидві думки якщо й не зіткали довершеного