Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Історія однієї істерії 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія однієї істерії"

271
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія однієї істерії" автора Ірина Сергіївна Потаніна. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 91
Перейти на сторінку:
І не тільки, — з гідністю відповів літератор. — Повинен же я чимось за квартиру платити. То, власне, чим можу бути корисний?

— Ситуація така, — я спробувала заспокоїтися і виразно все пояснити. — Скоєно злочин. Я його розкрила. Тепер потрібні ваші свідчення, щоб головний начальник був упевнений у моїй правоті. Я вам це кажу, щоб ви не почали нервувати, щось перекручувати або замовчувати. По суті, мені вже все відомо. Спроби обдурити слідство тільки згубно позначаться на вашій репутації. Ще раз зауважу: ваші свідчення нікого не підставлять і нічого не змінять. Вони потрібні просто «для ключки».

— Вашого начальника звуть Галиною? — стримуючи якусь дивну посмішку, поцікавився Хомутов. — Гаразд. Усе зрозуміло. Точніше, зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Ось капці. Проходьте. Будемо пити чай і засовувати.

Я знітилася. Ну чому вічно потрапляю в жахливо безглузді ситуації?

— Е-е-е… Розумієте… Буду з вами відверта. Пройти не можу через проблематичність скидання чобіт.

Хомутов, не розуміючи, підозріливо глянув на мої ноги. Потім про щось ніби здогадався й хитро посміхнувся.

— Шкарпетки драні, чи що? Гаразд, проходьте, не роззуваючись. Я за тиждень все одно підлогу помити збираюсь.

Ще хвилину я роздумувала, чи варто обурено доводити цілість своїх шкарпеток, чи моє «як ви могли подумати?!» звучатиме не зовсім божевільно?!

— Якщо мої свідчення настільки несуттєві, чому б вам не написати їх самій? — озвався Хомутов, миттєво роблячи попередню тему неактуальною. — І взагалі, який злочин? До чого тут я?

— Як, ви не чули про зникнення акторок з театру «Сюр»? А ви взагалі в курсі, що цей театр ставить спектакль за мотивами вашої книги?

— У курсі, — Хомутів галантно підставив лікоть і, витираючи мною шпалери вузького коридору, галантно провів до кухонного столу. — Театр ставить спектакль. Акторки втікають із нього. Нічого дивного. Виходить, такий спектакль… Від мене ось навіть дружина пішла через цю книжку. Пішла з дому й не повернулася…

— Зникла без вісти? — чомусь я перейшла на співчутливий шепіт.

— Якби ж то! — зітхнув Хомутов, підсовуючи до мене заварювальний чайник. — Зі звістками. Регулярно дзвонить, вимагає аліментів. Каже, що я мушу покинути писанину та почати працювати й заробляти. Я кидаю, починаю працювати… але не заробляю. Бачите — карма.

Чай виявився на рідкість смачним. Я перейнялася до Хомутова ще більшою повагою. Як рідко можна зустріти людину, що вміє талановито чаклувати над заваркою!

— Загалом, чув я про зникнення цієї красуні. Зникла кароока білявка в розквіті сил, — Хомутов потягував чай, споживаючи задоволення маленькими різкими ковточками. — Причому, не від негідника Кирюші чув, а від далеких знайомих. Кирюша мені про все це й словом не обмовився.

— Тобто?

— Не з’являвся він у мене вже давненько. Я, коли ще сценарій Кирюхин вичитував, відразу сказав: «Головну роль повинна грати справжня панянка. Така довгонога кокетуха. Щоправда, проблем з такою — не розгребеш». Кир сказав, що така в трупі є. І що її, швидше за все, на роль і призначать. Хоча сам Кирюша хотів якоїсь іншої…

— А звідки ви взагалі Кирила знаєте? — весь план моєї розмови збився й перекособочився.

— З пологового будинку. Ми його звідтіля забирали. Я та мій брат — Кирюхин батько.

— А, — єдине, що я знайшла, аби відповісти. Раз Хомутів — родич, значить, добровільно інформації, котра ганьбить честь і гідність Кирила, надавати не стане. Нічого, ми йому не скажемо, на кого збираємо компромат.

— Беріть печиво, — Хомутов підсунув до мене целофановий кульок із розплющеними ведмедиками та зайчиками. — Вечеряти вам не пропоную, бо нема чим.

У чоловіків, від яких пішли дружини, вечерь, знаєте, не буває.

— Повинні ж ви платити за квартиру, — охоче підхопила я.

— Кривдите! — незрозуміло чого обурився Хомутов. — Просто ліньки готувати. Це ж треба магазин відвідати, в підвал по консервацію піти… Ні. Не хочу. Я тут господарством більше не займаюся. Звідтоді, вважай, як дружина пішла, так і закинув усе. Рік уже. А для кого старатися? На біса щось робити? Підвал он взагалі молоді під майстерню віддав. Так мені й треба!

Хомутов раптом на мить завмер, а потім заговорив швидко.

— До речі, про вечерю. Маю одну кумедну історію. Познайомився нещодавно з одним неодруженим джентльменом. Той ось уже кілька років харчується оголошеннями про знайомства.

— Відкрив шлюбну агенцію, чи просто газети жує? — поцікавилась я. Розплющені звірі виявилися з дуже смачного тіста. Я ніяк не могла змусити себе стати пристойною і припинити пхати руки в кульок із печивом.

— Ні. Значно поетичніша історія. Цей тип дав оголошення: «Цікавий, серйозний, розумний, познайомиться з чарівною жінкою середнього віку, яка вміє добре готувати. Наміри найсерйозніші». Звідтоді йому дзвонять дами. А він призначає зустрічі: «О, який приємний голос… Давайте я зайду до вас на обід», або: «Давайте поснідаємо разом. У тихій сімейній обстановці». І ніяка дружина не потрібна. Нас і так непогано годують.

Я автоматично посміхнулася, подумки намагаючись визначитися, як саме ставити запитання про зайвий розділ. Хомутову дуже сподобалося моє мовчання. Літератора потягло на відвертість. На жаль, зовсім не в тих темах, які я вважала актуальними.

— Люблю співрозмовників, котрі вміють слухати, Я вам зізнаюся де в чому. Нема в мене такого знайомого. Я його щойно придумав. Не можу ж я чесно зізнатися про ту пітьму, в яку завели мене мрії про смачний борщ… Я вже навіть не жартома замислююся: чи не дати це оголошення.

— Гарна ідея, — зреагувала я нарешті. Власне кажучи, в невимушеній обстановці здобути необхідні відомості буде значно простіше, виходить, підтримувати тепле спілкування не забороняється. — Знаєте, я б із задоволенням приготувала вам борщ. Є з чого?

Хомутова моя заява чомусь жахливо потішила. Він заляпав у долоні й зареготав. Від звичайної його літераторської флегматичності не лишилося й сліду.

— О ні, — нарешті озвався він, — не варто праці. Ціную вашу доброту. Але я не серйозно. Це була лише проба.

— Що?

— Проба ідеї. Придуманий джентльмен стане героєм мого нового оповідання.

1 ... 71 72 73 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія однієї істерії"