Читати книгу - "Вибрані твори"

Для мене цим домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його Політехніка, яка знаходиться в двох верстах від Києва. Ця Політехніка є добре знайома Петрусеві, рівно ж і всі люди, які стали мені такими дорогими.

О, Натусь! Попала я туди в той час, коли батько і Андрій виїхали з урядом в 20-ому році, і була там два найстрашніших, найголодніших роки, коли ми їли лише пшоняну кашу, мама заганяла речі, а я працювала кур’єром в тій Політехніці, де перед тим мій папа був професором.

Але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, атому весь світ ставав для мене іншим!

З таємничою і радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова. Все це мене мало обходило, і все це я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючися всім цим.

Ось тепер я все ж не можу так робити. Мию посуд і думаю, не завжди, але часто, про нього. Тоді ж мила посуд, а думала про те, яке життя чудове і скільки цікавих річей чекає мене спереду. Коли ж кінчалася моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків.

Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу.

Може скажуть, що всі в 15 років переживають те ж саме. Ні, не всі уміють так приймати життя. Багато в ці роки звертають увагу на одяг, на свою зовнішність, пльотки і інші дрібні речі. Ми з тобою теж звертали увагу на дрібні речі, але для нас вони зпліталися в одну цілість, ім’я якій було — краса життя. І тому, що так гостро і радісно відчували ми свій розцвіт, тому-то так сумно нам тепер його згадувати. Сумно і радісно. Згадую цю Лєноч-ку, яка жила в Політехніці, яка так шалено любила життя в найподліших умовах і яку тоді так ніжно любили всі в той час, який славився жорстокістю, аморальністю і хамством, і тепло стає у мене на душі. Чи не те ж робиться і в твоїй душі, Натусь? Певно, те саме!

Тоді ж, там же, було моє перше захоплення. Захоплення, яке було можливе лише в ті часи і в тих умовах. «Він» був одружений з жінкою, старше від себе на 12 років (совдепські шлюби!!), а був він зовсім молодим хлопцем. Мав лише 20 років! О, Натусь, колись я оповім тобі про нього багато. Петрусь добре знає його. І знає, певно, не з дуже доброго боку, бо в Києві, в Політехніці називали його Доріаном Греєм за надзвичайну, милу зовнішність і, як кажуть, зіпсованість. Можливо. Для мене він був сонцем, в ньому (оскільки я тепер розумію) було все те, що зветься Sex арреаl’em (тоді ніхто не вживав цього виразу!). Одним словом, він був для мене — «откровеніем».

Чи ж кохав він мене? Думаю, що так, і то справді, хоч я для нього не могла бути таким «откровеніем», бо він вже добре знав жінок.

Чому я це тобі пишу — не знаю, але, ось вже декілька днів, згадую я цей період свого життя і не можу не поділитися з тобою своїми спогадами. Бо то ти розбудила їх в мені своїм листом. При нагоді розкажу тобі все, початок і кінець цього «роману», і я знаю, ти не будеш сміятися з мене.

Цікава річ, я швидко забула і про нього, і про інших своїх приятелів, коли виїхала з Києва, але... Ми завжди думкою врешті повертаємося до свого першого кохання. В минулому році були в Берліні його тітка і її чоловік, може, ти чула про нього, це «тогобічний» публіціст і критик Освальд Бурґгардт, який мене дуже любив. Вони хотіли мене побачити, але не знали, що я вже в Польщі, а тому надіслали листа на Подєбради, в якому писали, що будуть проїздити скрізь Прагу і Варшаву, і хотіли б у Празі мене побачити. Мають лист для мене від «нього». Листа мені переслали запізно до Варшави, отже, я не могла з ними порозумітися. Спочатку було мені дуже сумно, але потім вирішила, що може це краще. Що може бути тепер? Що спільного у мене з цими людьми, яких я не бачила 10 років?

Боже мій! Приїхати до Політехніки! Усе нове... інші обличчя, а ті старі такі змінені, а може, й непривітні.

Багато дорогих вмерло, решта — змінилася.

О, Натусь, дійсно, серце могло б розірватись.

Ти знаєш, це велике щастя, і велике нещастя, так гостро все відчувати, як відчуваємо ми з тобою. Уяви собі, яким би горем було б тепер для нас, коли б треба було розлучитися. Зате ми вповні відчуваємо радість справжньої дружби.

Зараз тільки що одержала листа від тебе. Шкода Кри-жанівського і шкода тебе, що ти прихворуєш. Ну, та я вже швидко буду біля тебе! Бо замісць 1-го листопада ми приїздимо 21-го ц. м., себто в слідуючу п’ятницю, вночі,