Читати книгу - "Нестяма"

Потім знеможено сидів, оглядаючи заляпаний бінокль, і дивувався, як слабо, виявляється, знає сам себе.

Петра Сергійовича не раз жахали ці спостереження, бо вони тривали чи не щодня; дійшов до того, що почав їх проклинати, а особливо себе, доведеного власноруч до цілковитого виснаження, адже щоразу не був готовий протидіяти побаченому, бо чомусь умить вимикалася логіка, а не інстинкти, було щось таке, з чим старий солдат досі не стикався.

Лише на якийсь час коханці дали йому перепочинок, це коли Тетяна з’явилася за шибками геть перебинтована, чим приголомшила спостерігача. Він злякався, яка ж то може бути тяжка недуга? Однак Федір не припиняв, лише трохи поскромнішав, і то, головним чином ззаду, чого Петро Сергійович, як людина старого гарту, особисто не схвалював.

«Чого вона його не відштовхне, безсердечного?» — гнівався він й одкидав свого старого побратима, восьмикратного бінокля. Бо двірникові було приємно, як Тетяна соромиться, навпаки, йому подобався дуже довгий бюст, бо його можна було цілувати, дотягнувшись із будь-якої позиції.

Страшне було те, що поспілкуватися про побачене ветеран не міг ні з ким...

«Молодьож!»

Не знав чоловік, що саме тут вирішувалася найголовніша проблема нещасної жінки, адже все життя вона не здатна була накопичити коштів на пластичну операцію — йшлося про корекцію грудей, вкоротити які не існувало змоги. Байдужий до цих проблем Федір і так раював, хоча час від часу його, правда, непокоїли спорадичні спроби Тані лишати на собі ліфчика, однак додаткова склянка горілки хутко вгамовувала ці поривання. Та жінку гнітила цілковита естетична байдужість двірника. Так тривало доти, доки вона нарешті висловилася відкритим тестом.

— Така мєлоч? — щиро здивувався Федір. — Так ето, ми її врегуліруєм. Тут один хороший знайомий мент, між іншим, слєдователь, навів мене на халтуру до хорошого хірурга. Ампутіруєм, — тут він перехопив зляканий погляд, — но не до кінця.

Тетяна на це гірко всміхнулася, бо знала добре про двірникові фінансові статки, її не раз дивувала безмірна Федорова наївність. Жінка не здогадувалась, що якось він встановлював сантехніку хірургові, який подивував, виявившись хірургом пластичним.

— Як це можна тратить спеціалістів і дороге обладнання на такі хірургічні глупості, коли в нас тисячі людей страждають на відсутність навхір медичного обслуговування?

І хоч як той професор намагався довести Федорові, що моральні страждання людей через фізичні вади часто бувають набагато дужчі за будь-які хвороби, той однак не повірив.

— То скільки це треба встановити йому сантехніки, щоб оплатить операцію? — розридалась Тетяна.

— Не знаю, — насупився той, — но поговорить же можна?

Він довгенько чатував на професора, лякаючи медперсонал своїми чобітьми, але розмова таки відбулася.

— Танюхо! — влетів він до так швидко, що Алла ледь встигла прослизнути до криївки. — Тань, зобирайся, ми завтра лягаїм на опирацію!

— Яку таку операцію? — тьохнуло серце.

— Вкорочувать циці будем, — вигукнув він так, наче сам робив це не раз. — Я вговорив професоря.

— А гроші? Такі ж операції безплатно не робляться...

— Так, за гроші, но я його вговорив, що він ще й нам должен буде.

Тетяна сіла, хотіла розлютитись, але Федір був такий переконливий, що не дав. Він тричі їй пояснив, що за його кострубатими словами нарешті збагнула: зайва шкіра з грудей дуже ніжна, а особливо целюліт із них, виявляється, є дуже вартісний матеріал на інші косметичні пересадки, тож продавши його під час операції, вона зможе здійснити свою давню мрію!

— Ще й на тілівізор хвате, — радів Федір, — ти ж давно в мене мічтала!

Алла, почувши про це з антресольки, мало не випала з неї. Того дня вона записала на лінованому папері досі не-чувані ритмічні візерунки. А в квартирі навпроти даман-ський ветеран двічі протирав запітнілий бінокль.

...Федір привіз Таню з лікарні й заніс до квартири на руках.

— Ти здурів, — шепотіла Таня, — нас же сусіди побачать.

— Наплювать.

— Дак я ж тут незаконно проживаю.

— Слухай, — намагався щось пригадати він, утираючи лоба, — слухай, переїжджай до мене. У мене не так красіво, але безплатно. А мою хату ми прикрасимо, — тут він, нарешті, пригадав, чим, знову побіг до таксі й приніс величезного телевізора.

— Чуєш, — сказала Таня, — а якщо... якщо вони знову одростуть?

— Циці? Так ми ще одного телевізора купимо. — А поки поправляйся, — він під’єднав антену, — а потім переїдемо.

— А як же я? — зойкала з антресольки композиторка Алла, бо перед нею поставала ненависна перспектива працювати в кабаку, де й ночувати нічним сторожем.

Але її за скрипом ліжка ніхто не почув.

Згодом молодята переїхали разом із ліжком, квартира спорожніла, морський бінокль теж, Валентин же зі своєю старостою Свєткою зустрічалися в незримій для оптики темній альтанці, бачити їх там могли лише Катька й Надька, підсідаючи на гойдалку.

І нарешті ветеран війни та праці Петро Сергійович зміг назавжди врятувати свої розхитані нерви.