Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"

Оля? Яка Оля? Дан першої миті навіть не збагнув, що це може бути учорашня тролейбусна чаклунка, а коли зрозумів, що це вона, ніхто інший, вона одна — Оля, то зістрибнув з бар’єра, рвонув до виходу і… пригальмував: куди ж бігти? Телефону її він не знає, як кажуть, зв’язок односторонній.

— Коли дзвонила?

— Годину тому. Ти тільки-тільки вмостився на моноцикл. А я мимо апарату йшов і трубочку у вахтера перехопив.

— Що ж ти мене не покликав, бісів відьмак?

— По-перше, я не бісів відьмак, а твій режисер. — Тіль покінчив з мізинцем і заховав пилку в кишеню. Він не ображався на Дана і ні на кого ніколи не ображався, можливо, тому, що беріг свої дорогоцінні нерви, та й сам він лише зовні мав вигляд велемовного і куртуазного, а то іншого разу так обізве, що навіть звичні до всього циркові дами вуха затуляють. І все, помітьте, спокійно, на понижених тонах — нібито і не образив. — І якщо ти, Данчику, бездара жалюгідна, будеш мене огуджувати, все життя на репетиційному просидиш. Повір старому Тілю.

Старому Тілю вірити було варто.

— Вибач, Тілю, погарячкував, — сказав Дан. — І все-таки чому ти не покликав мене до телефону?

— Тому що бачив: працюєш. І начебто з бажанням — рідкісний випадок. Не став відривати, а чемненько попросив Олю передзвонити через годину. Вона в тебе точна?

— Не знаю, — сказав Дан, — ще не випадало перевірити.

— Дякуй Тілю, він тобі створив таку можливість перевірити.

І в цей час, наче в детективі чи — навпаки — у вагомій комедії ситуацій, до зали зазирнув вахтер:

— Даниле Фроловичу, вас до телефону.

Дан перемайнув через бар’єр, побіг до дверей, а Тіль, як завжди, кинув йому у спину:

— Дивовижна точність!

Дан обережно, немов боячись упустити, взяв трубку і проказав у неї казенним голосом:

— Слухаю вас.

— Здрастуйте, Дан, — шантретисто сказала трубка. — Це Оля, якщо ви мене пам’ятаєте.

Класична форма порожньої ввічливості! Невже вона вирішила, що Дан міг її забути з учорашнього вечора — просто за часом, без урахування того незрозумілого і дивного враження, яке вона справила на нього.

— Я вас пам’ятаю, Олю.

— А мені здалося, у вас погана пам’ять.

— Чому?

— А парасолька?

Тут у Дана сам по собі з’явився геніальний, як на його погляд, хід.

— Я її навмисне залишив.

— Навмисне?

— Звичайно. Просто так ви могли б і не подзвонити, а не повернути чужу парасольку — совість не дозволила б.

— Я могла б її здати у бюро знахідок.

— Не могли. Де гарантія, що я б про це здогадався? А отже— прощавай, парасольочко…

— Ну гаразд, не в бюро, то в міліцію. Там би вас знайшли.

Тут вона непогано викрутилася. Думай, Дан, воруши звилинами…

— Вперше бачу чаклунку, яка звертається по допомогу до міліції.

Засміялася. Цікаво, що б сказав Тіль про її сміх? Якого він кольору?

— Переконали. То як мені віддати вам парасольку?

— Що за питання? Тільки особисто. Не на пошту ж іти чаклунці.

— Згодна. Ділове спостереження. Ви, виявляється, великий знавець життя і звичаїв великого світу магії.

— На тім стоїмо, — згодився Дан. — Що ви робите сьогодні ввечері?

Краєм ока він подивився на вахтера, який щосили прагнув видаватися індиферентним. А може, і справді, начхати йому було на галантні потуги якогось жонглера: скільки при ньому по цьому бувалому, з усіх боків скотчем заклеєному телефонному апарату побачень призначено — не перелічити. Набридло вже, певно, вахтерові: цілий день одне й те ж…

— Я вільна.

Яка вона прекрасно проста, подумав Дан. Ніякої гри, жодної манірності: мовляв, не знаю ще, стільки задумів, треба почекати, подивитися в записник…

— Тоді я вас зустріну на Самотьоці, на зупинці. Ну де я зійшов, гаразд?

— Гаразд. Я звільнюся о шостій.

— Отже, о пів на сьому?

— Я встигну.

— До вечора.

— До побачення.

Короткі гудки: ту-ту-ту. Поклала трубку. Дан трохи послухав їх і теж поклав трубку на важіль.

Тіль сидів на стільчику у тій же позі рибалки-сибарита, тільки замість ставка перед ним був розстелений брудно-малиновий килим репетиційного манежу. На манежі осиротіло лежав покинутий Даном хромовий моноцикл.

— Поговорив? — запитав Тіль.

— Поговорив.

— Приступай до діла.

— Мені у главк треба, — спробував відкрутитися Дан.

— У главк тобі треба до другої. А тепер, — він витягнув із кишені жилетки плоский срібний годинник, цокнув покришкою, — тепер, мон шер Данчику, лише десять хвилин на дванадцяту. І тобі доведеться попріти як мінімум одну годину і п’ятдесят хвилин. Повір старому Тілю.

Що робити? Довелося повірити…

А потім, як у священному писанні, був вечір і був ранок. Ранок похмурий, сірий, брезентовий, як штани у пожежника (звідки жарт?), штрихований дощем висів за немитим склом вікна, тоскний довгий ранок, що викликає головний біль, приступи гіпертонії і чорної меланхолії, а по-науковому — нервової депресії.

Але все це в інших, тих, що здоров’ям скривджені. Тиск у Дана тримався дитячий, головним болем не страждав, а чорна меланхолія виражалася завжди однозначно: не хотів іти на репетицію.

Лежав під ковдрою, тягнув час, оглядав своє небагате однокімнатне господарство.

Оля запитала вчора ввечері:

— Ви часто виїжджаєте з Москви?

Відповів звично, не замислюючись:

— Частенько… — проте поцікавився: — Як ви здогадалися?

— Помітила. Житло виказало. Коли в ньому мало