Читати книгу - "Велике плавання"

Нашим людям палко кортіло зійти на берег. Тому, побачивши недалеко від затоки вкриті пальмовим листям халупи тубільців, пан дозволив невеликому загонові вирушити вглиб острова на розвідку. Синьйор Маріо взявся супроводжувати озброєний загін. Я стояв біля борту і сумовито слідкував за тим, як солдати сідали у човни. Проходячи повз мене, Охеда ляснув мене по плечу.

— Стрибай за мною, хлопче, — сказав він.

— Ви відгадали моє найпалкіше бажання, синьйоре, — відповів я, — але пан мій, адмірал, доручив мені допомагати його превелебності синьйору Антоніо де Морачена позначати на карті цей острів.

— Ти знаєш багато індіанських слів, — сказав лицар, — і будеш кориснішим нам на острові, ніж тут, на кораблі. — І, оскільки синьйор Маріо де Морачера з усмішкою прислухався до його слів, він додав: — А його превелебність отця Антоніо ми попросимо бути нашим заступником перед адміралом.

Я дуже боявся адміралового гніву, але спокуса була велика, і я стрибнув у човен. Ми взялись за весла, заспівали пісню, і через кілька хвилин наш човен, випередивши інші, ввігнався у прибережний мул.

Ми з'їхали на берег 4-го, а повернулись 7 листопада. І ось що сталося з нами за ці дні.

Перше село, до якого ми наблизилися, виявилось порожнім. Індіанці втекли так поспішно, що залишили тут трьох-чотирьох дітей. Ми подарували малюкам яскраві клаптики і дзвіночки, і вони охоче водили нас з житла в житло. Халупи — їх було біля тридцяти — розташовані правильними рядами. Посеред села — майданчик для розваг та гуляння, загороджений і оточений довгими будівлями. Біля дверей мало не кожної халупи височіла майстерно вирізьблена з дерева постать змія. Синьйор Маріо вважав, що це святі зображення.

Крім того, що ми звичайно і раніше зустрічали в індіанських халупах — циновок, гамаків, глиняного і гарбузового посуду, — дон Охеда зацікавився луком і стрілами. Це була перша індіанська зброя, яку я побачив зблизька, бо ні на Гуанахані, ні на Еспаньйолі індіанці не мали її. Лише залишаючи Гаїті, наші люди зіткнулися з карібами, що володіли зброєю і населяли один з невеликих островів.

Дон Охеда дуже цікавився подробицями цієї сутички, але я, на жаль, не міг задоволити його цікавості, бо, засмучений розлукою з Орніччо, на зворотному шляху я ні разу не з'їжджав на берег. Єдине, що я знав, — це те, що нікого з наших людей не було поранено.

Дон Охеда, взявши лук, прицілився в одного з своїх людей і спустив тятиву. Стріла, задзвенівши, уп'ялась солдатові у кольчугу.

— Це нікчемна іграшка, — сказав лицар зневажливо.

— Обережно, синьйори! — раптом закричав секретар. — Боюся, що ці стріли отруєні.

Він показав на тоненькі борозенки, що прорізували костяний гостряк. Вони були заповнені якоюсь в'язкою смолою.

Дон Охеда негайно змусив солдата зняти кольчугу й оглянув його груди. На щастя, стріла застряла у кільцях, не зачепивши навіть шкіри.

— Я боюсь іншого, — сказав дон Охеда, повернувшись до нас і тримаючи в руці щось кругле.

Ми скрикнули від жаху й огиди, оглянувши уважно цю річ. Це була людська голова, яку господарі щойно почали коптити в диму вогнища, і кинули, почувши, що ми наближаємося.

— Бережіться, — сказав дон Охеда, — тубільці зовсім не схожі на райських жителів, про яких адмірал розповідав монархам. Вони знають, як вживати зброю, і не слід їм попадатися в полон, бо вони закоптять вас, як окорок.

Тут же, в халупі, ми знайшли клапті бавовняної тканини, клубки ниток і циновки. В огорожі за халупою блукала ціла зграя птахів, що зовні нагадували наших гусей, а в гіллі пурхали зграї приручених папуг.

У будівлі, яка правила індіанцям, певно, за склад, ми знайшли цілі купи цибулі й часнику, а також бульби батату, що їх ми бачили за першої подорожі. На піску лежали чудові плоди рослини, схожої на реп'яхи, аромат від яких поширювався навкруги, мов од квітів. Оскільки наші матроси, які висадились два дні тому на одному безлюдному острові, наїлись якихось плодів і захворіли, як Орніччо, дон Охеда заборонив нам доторкатися до цих плодів.

Солдати заперечували і твердили, що плоди за всіма ознаками зібрані, щоб вживати на їжу, а індіанські дітлахи, проникнувши слідом за нами у приміщення, наочно розв'язали нашу суперечку. Вони, розламуючи плоди, ласували ними, кумедно кривлячи від насолоди обличчя. Дітлахи називали їх «яяма», а іспанці, переробивши по-своєму, прозвали їх «ананасами». Ми також відважились їх покуштувати і переконалися, що лише найніжніші дині віддалено нагадують їх на смак, а за ароматом їх не можна порівняти з жодним іншим плодом або квітами.

Уважно оглянувши село, ми вирушили далі. На узліссі ми наполохали цілий гурт індіанців. Дон Алонсо де Охеда жалкував, що ми не на конях, інакше нам вдалося б оточити їх.

У кущах ми наздогнали кілька жінок і хлопчика, що дуже нагадував мені Аотака. Ми обдарували їх і відпустили, не завдавши їм ніякої шкоди.

Повертаючись назад і проходячи через село, ми переконались, що з нього зникли всі діти. Певно, батьки повернулись по них, тільки-но ми вийшли з села.

На корабель ми повернулися третього дня увечері. На мій подив, адмірал зовсім не дорікав мені за непослух. Він був заклопотаний іншим. Після нашого від'їзду до корабля наблизилось кілька жінок, показуючи знаками, що вони просять притулку і захисту. Адмірал зрозумів їх і, як завжди, дав їм подарунки. Жінки пояснили йому, що вони проживають на острові на північ від Гвадалупи і їх