Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 86
Перейти на сторінку:
class="p1" style="">План воєнний в Гер­ма­но­вій го­ло­ві швид­ко уло­жив­ся, і він за­раз же вис­ту­пив на­се­ред світ­ли­ці і поп­ро­сив зіб­ра­них о хви­лю ува­ги.

- Слухаю ва­ших рад і ди­ву­юся,- за­чав він своїм зви­чай­ним, різ­ким то­ном.- Жан­дар­ми! Чи жан­дар­ми зас­тав­лять ро­біт­ни­ків ліз­ти до ям? Ні, по­ареш­ту­ють од­них, а реш­ту роз­го­нять, а нам не бу­де ліп­ше, бо нам не по­ряд­ку тре­ба, а ро­біт­ни­ків, де­ше­вих ро­біт­ни­ків! Чи не так?

- Авжеж, що так! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Військо! - го­во­рив да­лі Гер­ман.- Се то са­мо, що й жан­дар­ми, тілько що нам на до­да­ток усього прий­шлось би кор­ми­ти йо­го, а по­жит­ку й з нього ні­яко­го. Я га­даю, що оба ті спо­со­би ані до чо­го не зда­лі.

- Але що ж ро­би­ти, що ро­би­ти?

- Отож-то й є пи­тан­ня, що ро­би­ти! Я га­даю, що той ці­лий бунт - то та­ка якась за­раз­ли­ва сла­бість, на кот­ру ще за­га­ль­но­го ре­цеп­ту не ви­га­да­но, а мо­же, й зов­сім не мо­же бу­ти. Але раз по­мо­же се, дру­гий раз те, як до обс­та­вин. Тре­ба вва­жа­ти, з чо­го сла­бість по­ча­ла­ся, як про­яв­ляєся, ну, і піс­ля то­го ра­ду ра­ди­ти. От ту у нас, то пев­на річ, що пла­че­но їм до­сі, як на ни­ніш­ній го­лод­ний рік, за­ма­ло.

- Що? Як? За­ма­ло? - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Мовчім,- крик­нув нас­міш­ли­во Ле­он,- пан Гольдкре­мер хо­че за­ба­ви­ти­ся в ад­во­ка­та тих роз­бій­ни­ків, пев­но, ска­же нам прис­та­ти на всі їх жа­дан­ня і від­да­ти їм усе, що маємо!

- Я в ні­яко­го ад­во­ка­та ба­ви­ти­ся не хо­чу,- від­ка­зав різ­ко, але спо­кій­но Гер­ман,- я на­віть не хо­чу ба­ви­ти­ся в лі­бе­ра­ла, в яко­го до вчо­ра ба­вив­ся пан Гам­мерш­ляг, і не бу­ду тим роз­бій­ни­кам зах­ва­лю­вав ні­якої «са­мо­по­мо­чі»,- я бу­ду тілько го­во­рив яко ге­шефтс­ман, als eіn prak­tіsc­her Geschäfts­mann, 12 та й го­ді.

Леон при­ку­сив гу­би на ті сло­ва,- Гер­ма­но­ва різ­ка відп­ра­ва вко­ло­ла йо­го ду­же, але він чув, що не мо­же на неї ні­чо­го від­по­віс­ти, і мов­чав.

- Я ще раз ка­жу,- го­во­рив да­лі з при­тис­ком Гер­ман,- пла­ти­лось їм за­ма­ло! Ми тут пре­цінь са­мі свої, то ми мо­же­мо до то­го приз­на­ти­ся між со­бою, ко­ли нам іде о то, [що­би] піз­на­ти при­чи­ну тої бун­та­ції. Ад­же ж во­ли не ре­вуть, як яс­ла пов­ні! Ро­зу­мієся, ін­ша річ - приз­на­ти­ся до то­го ту, са­мі пе­ред своїми, а ін­ша річ - го­во­ри­ти щось по­діб­но­го пе­ред ни­ми! То би нас за­рі­за­ло!

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ли жи­ди, ра­ді з та­ко­го обо­ро­ту Гер­ма­но­вої бе­сі­ди.

- Я се для то­го під­но­шу,- го­во­рив да­лі Гер­ман,- що­би вас пе­ре­ко­на­ти, що ту не­ма ні­яких пос­то­рон­ніх бун­та­рів і що се річ ду­же серй­оз­на та по­важ­на, кот­ру тре­ба як­най­швид­ше вти­хо­ми­ри­ти, що­би з неї не ви­рос­ло яке більше не­щас­тя.

- Нащо вже більшо­го, як те, що ось те­пер на нас упа­ло!

- Е, се ще бай­ка,- від­ка­зав Гер­ман,- не то ще мо­же бу­ти, ко­ли не зу­міємо швид­ко за­мо­ви­ти бу­рю.

- Але як, як її за­мо­ви­ти?

- Отже ж ту, як ба­чу, є два спо­со­би. Оче­вид­но, що во­ни до тої змо­ви при­го­то­ви­ли­ся, і то доб­ре при­го­то­ви­ли­ся. Бо зваж­те все! Більша по­ло­ви­на опус­ти­ла Бо­рис­лав, по се­лах вис­лан­ці їх по­під­мов­ля­ли на­род не йти сю­да на ро­бо­ту, по­жи­ви со­бі на­ла­ди­ли,- од­ним сло­вом, за­без­пе­чи­ли­ся. Але, бу­дьте лас­ка­ві, зваж­те ли­шень, що все те пот­ре­бує гро­шей, ба­га­то гро­шей. А від­ки у них во­ни возьмуться? Прав­да, ми чу­ли щось, що у них склад­ки роб­ляться, але що во­ни мог­ли наск­ла­да­ти? Пев­но що не­ба­га­то. Зна­читься, од­на моя ра­да бу­ла би: си­ді­ти нам спо­кій­но, не ту­ра­ти­ся до них, не панька­ти ко­ло них, а жда­ти, по­ки всі їх за­па­си ви­чер­па­ю­ться. То­ді во­ни, пев­но, прий­дуть са­мі до нас і ста­нуть на ро­бо­ту по та­кій ці­ні, яку ми їм по­дик­туємо.

Герман при тих сло­вах уваж­но гля­дів на ли­ця ок­ру­жа­ючих, щоб ви­чи­та­ти з них, яке вра­жін­ня зро­бить йо­го бе­сі­да. Вра­жін­ня му­си­ло бу­ти не ду­же доб­ре, бо ба­га­то лиць геть по­пе­рек­рив­лю­ва­ло­ся, мов від гір­кої редьки.

- Та во­но б то доб­ре бу­ло,- ска­зав вкін­ці Ле­он,- жда­ти! Ко­би-то ми зна­ли, що їм ни­ні-­завт­ра за­па­сів не ста­не. Але що, як во­ни за­без­пе­чи­ли­ся на який тиж­день або й ще на дов­ше?

- А від­ки ж би у них тілько гро­шей наб­ра­ло­ся? - спи­тав Гер­ман.

- Хто знає? - від­ка­за­ли де­які жи­ди, ззир­нув­ши­ся з Ле­о­ном.

- А дов­го че­ка­ти нам не мож­на,- тяг­нув да­лі Ле­он.- Са­мі знаєте, у нас конт­рак­ти, тер­мі­ни до­бі­га­ють до кін­ця, ро­бо­та му­сить як­най­швид­ше кін­чи­ти­ся,- ку­ди ту че­ка­ти?

- Га, як так, то ос­тавсь тілько дру­гий спо­сіб: вдо­во­ли­ти їх жа­дан­ня.

- Їх жа­дан­ня! - скрик­ну­ли жи­ди май­же всі в один го­лос.- Ні, ні­ко­ли! Рад­ше вій­сько і жан­дар­ми!

- Але ж, па­но­ве,- уцитьку­вав їх Гер­ман,- ля­каєтесь тих жа­дань, не­мов­би во­ни не зна­ти чо­го жа­да­ли. Ану-ко, ска­жіть, будьте лас­ка­ві, кот­рий знаєте, чо­го во­ни жа­да­ють?

Жиди ста­ли, мов те­ля пе­ред но­ви­ми во­ро­та­ми. І справ­ді, в сей спо­сіб во­ни не зав­да­ва­ли со­бі до­сі то­го пи­тан­ня. Ро­біт­ни­ки ви­да­ва­лись їм до­сі тільки во­ро­гом, кот­ро­го будь-що-будь тре­ба по­бо­ро­ти, але вхо­ди­ти з ни­ми в який­сь торг, ста­ра­тись ви­ро­зу­мі­ти їх жа­дан­ня, о тім во­ни до­сі й не ду­ма­ли. Пер­ший Ле­он здо­був­ся на сло­во:

- Як то не знаємо? Од­но­го жа­да­ють: більшої пла­ти!

- Ну, се ще хто знає, що за більшої пла­ти,- від­ка­зав Гер­ман.- Чи хо­тять, що­би їм під­більше­но пла­ту о п’ять цен­тів, чи вза́д­воє про­ти по­пе­редньої. Ко­ли тілько так вза­га­лі «бі­ль­ше», то се ще ні­чо­го страш­но­го, вид­но, що мож­на й по­то­р­гу­ва­ти­ся. Але я ка­жу - на­сам­пе­ред діз­на­тись би нам док­лад­но, чо­го во­ни жа­да­ють. Мо­же, во­ни й зов­сім не то­го хо­чуть або, мо­же, ок­рім то­го, й ще чо­го ін­шо­го хо­чуть? Ад­же ніх­то їх о то не пи­тав­ся!

- Правда ва­ша, тре­ба спи­та­ти їх са­мих, по­чуємо, чо­го їм тре­ба! - за­го­мо­ні­ли жи­ди.

- Але ко­го ж виш­ле­мо до них в тім ді­лі? - пи­тав­ся Гер­ман.

- Най іде хто хо­че, я не пі­ду,- ска­зав Ле­он.- Се роз­бій­ни­ки, роз­дер­ти го­то­ві чо­ло­ві­ка.

- Коли ва­ша во­ля зда­ти се ді­ло на ме­не,- го­во­рив Гер­ман,- то я ра­до для всіх прий­му на се­бе сей труд.

- Добре, доб­ре! - роз­дав­ся го­мін.

- А ко­ли так, то про­шу пос­лу­ха­ти ще ось що. Прий­шла ме­ні на дум­ку

1 ... 71 72 73 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."