Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Як батько відпустив тебе до Альтесштадта? — спитала Канре, згадуючи, з яким твердим переконанням глава Престів недавно повідомив їй про місце, котре його син мав посісти в ієрархії чаротворців Франу.

— Він і не відпустив. — Попри усмішку юнака, щось небезпечне ковзнуло в його погляді. — Зате матір моїм переїздом втішиться. Власне, за законом, усі її діти мали залишитися в Івеліні й битися за Фран. Але моя матір — із надто впливового та могутнього роду. Тож, згідно зі шлюбним контрактом, майбутніх спадкоємців поділили між Франом і Вінном.

— Нагадує поділ маєтностей…

— Так і є. Поділ цінних речей. Ми — речі, зброя… — Чаротворець відвернувся до іншого вікна й продовжив стиха: — Не буду переповідати тобі всіх перипетій сімейних трагедій Престів. Проте батько розірвав контракт, звинувативши мою матір у тому, що вона… начебто навмисне позбавила його ненародженого спадкоємця. Матір по тому забрала мене і втекла додому, в Альтесштадт. Врешті її родина натиснула, тому Прести і Рейзенштейни домовилися, що я житиму у Вінні до того, як увійду в силу, часом навідуючи франський дім. А натомість отримаю родинний артефакт герцогині і знання віннських чаротворців, котрі, як батько сподівався, компенсують нестачу сили. — Помовчавши кілька секунд, юнак додав: — Я не тікаю, Канре. Та Аль-Аканте не рушить уперед під час пошесті. А у випадку війни… що ж, побачимо. Річ у тім, що павутина може сплітатися гірша, ніж ми маємо на думці зараз. Я дуже сподіваюся знайти у Вінні відповіді…

Дорога стелилася вперед, повз незнайомі дівчині села, руїни сторожових веж, котрі втратили своє значення, коли кордони Франу розширилися, понад річками, які, сковані льодом, сіріли й відблискували у сонячних променях. Часом розмова плелася, часом стихала, заколисана розміреним стукотом коліс.

— А що ж робитиму я? — спитала Канре, коли знову заговорили про Вінн. Адже на хвилі невіри в те, що її справді чекає переїзд, дівчина не знайшла часу складати плани.

— Я представлю тебе матері. Розповім їй усе, що необхідно. Ти зможеш жити в маєтку. Однаково після смерті материних батьків вона там самітницею — зовсім як моя тітонька.

— Чи вийде мені влаштуватися туди на роботу? — природно поцікавилась Канре, бо не думала, що попри маестрову прихильність герцогиня Генріена Віннська забажає терпіти у своєму домі таку гостю.

— Це виключено, — Жаррак похитав головою. — У тебе є оливна гілка, коли на те пішло. Я представлю тебе товариству як… скажімо, високорідну з півдня Франу, з дрібної родини, стертої війною Роаля.

— Не смій. — Канре пригадала погрози старшого Преста. — Гілка повинна залишитися таємницею. Нас обох стратять, якщо обман викриють. А дізнатися, що історія «високорідної з півдня Франу» — це суцільне повітря, можна і без чаротворчих сил. Манери, мова, вигляд!

— Моя матір, як і батько, не зацікавлені в тому, щоб їхню цінну зброю стратили. Та і з гілкою на тілі менш обачно залишати тебе в стані слуг. Ти так не вважаєш?

Дівчина позирнула на юнака довгим, уважним поглядом, запитуючи себе, чи ж не тінь Людовіка Преста зараз майнула на Жарраковому обличчі. Кілька секунд керамічне серце припікало між грудей. Та воно не давало відповідей.

— Вітаємо вдома. Ми не чекали вас так швидко, маестре Гайраку, — повідомив управитель у дверях, схиляючись навпіл у поклоні.

Зі скрипучим віннським акцентом Канре зіткнулася вперше, тож звучання Жарракового імені здивувало, й вона ледь не забула про своє завдання: дивитися прямо і не схиляти голову.

— Але, маю надію, мій покій не віддали під гардероб матінки, котрий росте швидше, ніж ціна на запалювальний порошок? — усміхнувся юнак і швидко роздав розпорядження щодо спочивалень. — А де пані дому? — спитав він, і в голосі теж проскрипіли ноти, відмінні від франської м’якості. — Я написав їй про приїзд напередодні…

— Маестра зараз відсутня, господарю. Справи дуельні.

— Заступницею?

— Ні. На тому тижні її викликала пані Мюллхар. Утретє за сезон.

— Чудово. Отже, вона втретє за сезон розгромить любу кузину та повернеться додому в гарному гуморі, — хмикнув Жаррак, розстібаючи плащ. — Проходьте, маестро, — звернувся він до Канре. — Заждемо, поки моя шановна матір повернеться з черговою перемогою. Тутешні пані так розважаються, не дивуйтесь. А поки що пообідаємо з дороги. І хай подадуть чаю, Густаве. З домашніми наливками. У малу вітальню. Зігрітися кортить шалено.

Канре обхопила обома руками чашку. У просторій вітальні, світло-сині стіни котрої пнулися вгору, панував ранковий холод. На нього дівчина могла б списати свої дрижаки, хоча насправді її опанувало хвилювання. Вона сторожко спостерігала, як хрускали поліна в каміні, як слуга розставляв на круглому столі чашки й цукерниці, ложки і дрібні блюдця. І цілу тацю з випічкою, від аромату котрої замлоїло одразу ж. Останньою слуга поставив біля чайничка напівпорожню пляшку, де бовталася бурштинової барви рідина.

— Домашня, — з півусмішкою повідомив Жаррак.

— До чаю?

— А чого ж ні? У Вінні ходить така примовка, що в доброму домі повинен бути вогонь для кожного, нічліг для гостя й наливка для гарного товариства. — Юнак дістав скляний корок із пляшки і хлюпнув трохи до обох горнят. — Зігрівайся. І ні про що не турбуйся.

Намагання Канре ні про що не турбуватися розтанули, щойно повернулася герцогиня. Про її прихід сповістили кроки внизу, а тоді крик: «Ліселло!», який, здавалося, міг розітнути дубові двері.

— Ліселла — це служниця матері, — повідомив Жаррак, підводячись. — Вийду-но я першим… привітаюся.

Він обтер руки, поправив жакет. Проте не встиг наблизитися до дверей, як вони відчинились і туди шугнув вихор. Принаймні вихором здавалася ця маестра в перші кілька секунд. Світле, як у Жаррака, підкручене волосся розсипалося по плечах, і лише дві коси над чолом не давали йому падати на лице жінки. Густо-синій жакет розстебнувся, бо йому не ставало кількох ґудзиків. А з-під нього шурхотіла вся у складках, тепла, теж густо-синя спідниця, розідрана над правим