Читати книгу - "Пір'їнка, Міа Натан"

Артем     

   Досі не знаю, як їй вдалось вмовити мене, я ж бо був дуже серйозно налаштований та гадав, що прийняв остаточне рішення. Але я зробив так, як пропонувала Ірина. Я взяв відпустку. Щобільше… Я завжди думав, що за будь-яких обставив я, як прагматичний реаліст по життю, зможу правильно розставити пріоритети й зробити все по уму. Але не в цьому випадку. 

   Буквально за три дні до закінчення відпустки мені зателефонувала Дара з пропозицією, від якої за інших умов я б ніколи не відмовився.

   Одна з найбільших приватних охоронних компаній у світі відкриває свій філіал у нашій країні. Зрозуміло, що вони набирають штат. Дара вже отримала не останню посаду у відділі послуг приватної безпеки. У них лишилося одне вакантне місце з більш ніж достойним заробітком та перспективою росту й вона пропонувала його мені. Хоча охочих було більш ніж достатньо. Коли вона озвучила умови, що пропонуються, я мало до стелі не підскочив. Такі пропозиції трапляються не часто. Але… Потрібно було їхати майже на рік на навчання та стажування у США. Й рішення потрібно було прийняти швидко. Перше, що мені прийшло на думку, що за таких умов я більше ніколи не побачу Іру. Чому я так подумав? Вона сказала, що хоче розлучитися з чоловіком, але я слабо вірю, що якщо вона залишиться тут одна, без підтримки, у неї стане сил та рішучості на такий серйозний крок. Ні, так це не робиться. Якщо я поїду зараз, про Іру можна забути. 

    Я довго думав, вагався й зважував. Потім просто запитав себе: "Артеме, чого ти насправді хочеш? Відповідай відразу перше, що приходить тобі на думку." Відповідь була простою: "Я хочу бути з нею." Вона сказала мені, що так як зі мною їй ні з ким ніколи не було. У мене так само.

   Я не такий сміливий, як вона. Це Іра може говорити прямо про свої почуття. Я не такий. Для мене це складно. Не навчений. Не вмію. Але я добре знаю, що відчуваю до неї. У мене зносить дах кожного разу, коли вона поруч зі мною. Я до фізичного болю хочу її. Я не знаю, чи це кохання, чи щось інше, але кожен день далеко від неї для мене дається нелегко. 

     Це сталося не одразу. Крок за кроком. Потихеньку. Непомітно для мене самого. 

    Спочатку вона здалася мені геть розпещеною примхливою дівахою, що вдало вискочила заміж й зараз просто користується грошима та становищем свого чоловіка. Попервах мене дратувало те, як вона дивиться на мене. Я гадав, що вона одна з тих кралечок, які бажають додати перцю у своє нудне існування багатеньких зніжених фіфочок інтрижкою з бодигардом чоловіка. Памʼятаю, як мене збісила її поведінка на дівочій вечірці. Особливо, коли вона полізла до мене цілуватися. (Хоча сам поцілунок був приємний.) В моїй практиці вже були випадки, коли жінки проявляли неабиякий інтерес до моєї скромної персони, чим створювали мені купу проблем. До речі, Андрій перш ніж поставити мене її персональним охоронцем викликав мене на розмову й прямо сказав, що "закопає" мене, якщо я тільки подумаю клеїтись до його дружини. 

   Скажу чесно, я не горів бажанням йти бодигардом його дружини, про що йому і повідомив. Але Андрій сказав, що порозпитував людей про мене й знає про мою бездоганну репутацію, а саме зараз потребує такого професійного бійця з реальним бойовим досвідом, як я. Ситуація, про яку він мені розповів, реально була складна. Я люблю завдання з зірочкою, тож погодився. Крім того, винагорода за цю роботу була більш ніж достойна.

    Щиро кажучи, я сам не помітив як мене почало затягувати в цей вир, на ім'я Ірина. Мабуть, вперше їй вдалось зачепити мене, коли її чоловік при мені вдарив її. (Знаю, звучить дикувато, але як є.) Я геть не був готовий до подібного й діяв швидше на автоматі. Коли вона ховалась у мене за спиною, якоїсь миті я відчув як її пальчики міцно схопилися за мою руку. Гадаю, вона це зробила підсвідомо. Тоді вона ТАК дивилася на мене. Як злякана маленька дівчинка. Не знаю чому, але я тоді відчув, як щось затепліло у мене в душі. Захотілося захистити її —  таку тремтливу, беззахисну — від усіх негараздів цього світу; витерти сльози страху та відчаю. Я добре бачив, як її вразило те, що її чоловік, по суті її захисник та опора, підняв на неї руку.    

    З того випадку я підсвідомо ставився до неї як до маленької дівчинки, що потребує турботи та захисту, такої собі капризульки з інколи непростим характером. Навіть тоді після вечірки я спочатку сильно розсердився, але варто їй було поглянути на мене своїми великими яскраво-блакитними оченятами повними сліз, як я зрозумів, що не можу залишити її одну розбиратися з тим, що вона натворила. Хоча, мабуть, варто було б. 

   Коли ми почали проводити разом більше часу та частіше спілкуватися, я зрозумів, що вона геть не така, якою здалася мені попервах. Перше, що мені сподобалось — це її почуття гумору. А ще… з часом я зрозумів, що ця її зверхність та зарозумілість — це не від зіпсованості, а швидше такий собі спосіб самозахисту. 

    А ще… Я добре памʼятаю, як горіли мої портрети у величезному вогнищі у саду маєтку Колодіїв. Це видовище вразило мене. Ще більше вразило, як пашіло її обличчя у відблисках багаття; як вона не відводила очей від вогню, який знищував її роботи. (До речі, мені сподобалось, як вона мене намалювала. Хіба занадто… романтично чи що.) Для мене це було як зізнання, мовляв, ти подобаєшся мені, але я з цим борюсь. Після цього я вже набагато спокійніше сприймав її вибрики.  

   Вперше я усвідомив, що між нами щось не так; щось більше, ніж має бути — коли я почув її крик з того клятого підвалу. Я реально добряче стресонув тоді. Від однієї думки, що її там… Я був ладен рознести к бісам цю кляту халабуду й так приклався до того відморозка, який відкрив двері, що мало не вбив. Потім побачив її: розірваний одяг, через який проглядають гарні високі груди; завʼязані назад руки; чорна повʼязка на очах; понівечені губи з розмазаною червоною помадою. Вона дрижала всім тілом. Коли я доторкнувся до неї, закричала так, що думав оглухну. На все життя запамʼятав, як ніс її тоді на руках, вона обхопила мене за шию, притислась так, ніби хотіла, щоб ми стали єдиним цілим й крізь сльози прошепотіла: “Ніколи більше не залишай мене.”