Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

- Таточку, - відреагувала дівчинка, - ти бачив, від цього камінця сонячні зайчики танцюють на стінах, - у дитячий очах, сповнених захвату, виділялося ще й піднесення в перемішку з непідконтрольною радістю. – Я знайшла його у твоїй схованці, - грайливо посміхнулася дитина, проявляючи свою кмітливість перед батьком.

- Та невже, - відреагував Прайм, посмішкою. – Тепер бачу, що схованка не така вже й таємна, раз, навіть ти змогла віднайти його.

- Це тому, що я в тебе розумна, - засміялася дівчинка та піднявши кристал догори, затанцювала, як балерина, граючи сонячними зайчиками на стінах, і за секунду спіткнулася, майже не впавши додолу.

- Обережно, - підхопив чоловік дівчинку на руки. – Це дуже особливий скарб, - мовив він та сів на масивне тронне крісло, посадивши Адель на руки.

- Скарб? – перепитала вона, розплющивши очі ще ширше, ніби усвідомила вартість кристалу, розквітаючи від захвату.

- Так. Скарб, - відповів батько, поцілувавши в скроню. - Запам’ятай Адель, кристал, який ти тримаєш в руках, належить імператору всієї піднебесної. Його обов’язково треба повернути, аби народи процвітали, а поки я стараюся повернути все на свої місця, його треба сховати від зайвих очей.

- Повернути, - насупила дівчинка носа, - Можна я заберу його собі? З ним так весело грати, - почала вона канючити, випрошуючи для себе рідкісну іграшку, так само, як до цього робила десятки разів, жалібно випрошуючи щось новеньке. - Це буде мій скарб. Я буду оберігати його, чесно-чесно.

- Моя Адель, ти - мій найбільший скарб, - розлився правитель у ніжній посмішці, притуляючи її до себе. – Послухай, дитя, мене уважно. Візьми цей кристал та сховай його там, де ніхто його не буде шукати, а коли настане час, я попрошу тебе повернути його мені, домовилися? – пішов на поступки Прайм, зрозумівши, що його сховок буде не надто безпечним місцем для безцінного артефакту.

- Домовилися, - пробурчала дівчинка, не дуже задоволена тим фактом, що з цікавинкою колись прийдеться розлучитися”.

- Я, напевно, знаю де схований ключ, - промовила Даару Прайм, відійшовши від власного ступору.

- Знаєш? – перепитала Кара Лін, а всі інші втупили в неї свої очі, очікуючи роз’яснень.

- Так, - відповіла дівчина. – Нам треба до тронної зали, - додала вона слідом та різко рвонула в двері, покидаючи покої батьків, які тепер належали їй.

Стукіт дівочого серця збільшувався рівноцінно тому, як вона та всі, що слідували за нею, наближалися до сходів, які вели на перший поверх. Чотирнадцятирічна загадка зникнення ключа від обсерваторії імператора, підходила до свого завершення, але цьому не дано було статися, бо в одну мить, все змінилося, відкинувши реальність далеко у минуле.

Той день, коли все починалося, почав повторюватися, ніби пішов по другому колу, чекаючи свого завершення. Темінь на вулиці, галас і запах смерті у повітрі, що швидко розповсюджувався, забиваючи легені смородом.

- Масмори! – закричав хтось із прислуг, волаючи на весь поверх, привернувши увагу величних та їхніх супроводжуючих. – Масмори! Рятуйтеся! – почали горлопанити люди, тікаючи хто-куди, в надії сховатися від кровожерливих монстрів, що вже пробралися на територію алькасару та один за одним забирали людські життя.

Ступор, який паралізував Адель, нахлинув хвилею, згодом повернувши тілу відчуття. Адреналін, що швидко вприснув в кров, активізував захисні резерви, готуючи дівчину до бою.

Вона не очікувала такого повороту, але готувалася до ного, тож, першочергово дістала з внутрішньої кишені свисток та подула в нього декілька разів, активізуючи запасний план. Чекати від Шакура допомоги прямо зараз, було не розумним, а вижити можна було лише завдяки своїм силам.

Адель, як ніхто знала на що спроможні масмори, керовані людьми, а те, що на алькасар напали саме вони, у неї не було й сумніву.

- Пов’яжіть червоні пов’язки, якщо хочете жити, - прокричала вона через галас, швидко активуючи своє титанове чудо. – Захищайте Прайма, кинула оком на Кірка та Дарека, поставивши собі за ціль дійти до сховку самостійно.

- Ніхто не буде ховатися, - відреагувала Кара Лін на її слова, активувавши обладунки Карлаха, у вигляді щита, що розділявся на дві рівномірні сокири від ліктя до зап’ястя.

- Нам треба дістатися до нашого аерофеатону, тільки так ми зможемо зупинити їх, - впевнено відповів симпатичний бородань, достеменно знаючи, що сховано на тих установках.

- Кірк, ідіть за ним та захищайте його, як мене, - обдумавши все, викрикнула Адель до свого вартового, добре пам’ятаючи, що Кара Дарек, хоча й виглядає, як воїн, та не володіє навичками бою, давно замінивши їх на науку.

- Я не можу, - противився той, не бажаючи покидати свого Прайма, якого ось-ось віднайшов. – Ваша безпека перш за все.

- Ідіть, кажу! – гаркнула сильніше, роздратована тим, що Кірк не послухав відразу. – Зі мною все буде гаразд.

- З нею все буде добре. Я буду з нею, - запевнила вартового Лін Прайм, аби більше не витрачати й зайвою секунди, що була на вагу людських життів. – На відміну від вас, у нас обох є крила, тож, переживайте краще за себе.

- Слухаюся, мій Прайм, - поклонив він голову, внутрішньо не розділяючи такого наказу.

- Ідіть, - відповіла Адель, розминаючи зап’ястя так, що зробивши декілька поворотів мечем, титанове чудо заспівало в повітрі. – Протримайтеся якомога довше, підмога скоро буде.