Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

жадала в послідніх хвилинах свого життя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім, в те ніхто вже не хоче входити, бо як каже якась німецька пословиця: «Nichts ist so fein gesponnen, daß nicht käme an das Licht der Sonne»[97], але на голову також не впав ніхто. Або тота «компаньйонка»! Чого поводилася вона так, як би померша була її мати або пара до неї! Адже мала якихсь свояків, і то, як знали з дуже певного джерела, навіть дуже поважних свояків (тітчині знайомі, як переконалась я опісля, були добре поінформовані!), і вона не мусила тут сидіти! Нехай собі говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незіпсованої дівчини знайдеться завсіди дома заняття, іде лише о хоту до праці. В неї мусить взагалі бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже й картку виставила в вікно, що винаймає кімнати. Боже, змилуйся, така невдячність і грубість чуття – пхати зараз чужих у кімнати сердешної небіжки, котрої дух ще там літає. А вже її кімната – то чисте варіяцтво. Жіноча, себто дівоча кімната з чисто мужеським характером, Мати Божа! Над ліжком висить револьвер, мов у якого поліцая. Фотографії божевільних писателів і якихсь мужицьких поетів, а Божого образа хоч і до вечора шукай! Одно-одніське, що пригадувало щось подібне, то був малий образець, як Ісус Христос молиться на Оливній горі. Образ цей – то була видерта картка з якогось ілюстрованого часопису і (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над її постіллю. Але то було ще ніщо. В однім куті тієї її кімнати – саме коло якогось макартівського[98] букета, висів також «образ». Він представляв цілком неодягнену женщину, обвиту лишень у якийсь серпанок, як вона ніби летить лісом, а в руках, піднесених високо вгору, держить якесь світло. Голову звернула позад себе, щоби бачити, чи за нею хто не слідить, а сама усміхалася приманюючим усміхом, мовби й на тім ніхто не розумівся.

Коли по похороні треба було зійтися з сином помершої задля обговорення якоїсь там справи, а умовлено зійтися в неї, то він, ходячи по кімнаті, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помітивши се, сказала ніби рекомендуючи:

– Блудне світло.

А він?

– Вона подібна коло уст до вас, – сказав він.

– Се говорила пані Марко, – відповіла вона (навіть не почервонівши), – і тому що вона любила сей образ, я взяла його собі самовільно.

– Не дарували б ви мені його? – спитав він. – Я любуюся в таких фантастичних творах…

А вона пристала на те, не вагаючись ані хвильки, мовби то випадало! При тім чинилася така скромна! Нехай він бере (говорила), вона не має, розуміється, до образа ніякого виключного права, се було з її сторони навіть нарушениям його прав і т. д., однак не відтягала від нього руки, коли взяв її та бог знає за що поцілував. А що вона й тоді не зарум'янилася, се мало також своє значення. Се лучалось їй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такої довірчивості? Він, звісно, мужчина, як і кожний інший, нині тут, а завтра там, але вона?

А коли всі розходилися, він при прощанні дякував щирими словами, що вона була для помершої мов донька, то вона розплакалася і не відповідала нічого. Те мало йому виявити її превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде за рік і поставить поміршій з її (компаньйонки) поміччю красний надгробний пам'ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскорше вертати, але оставляє дорогий гріб її опіці. А відтак попрощався, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував ніби в готелі, відколи помершу похоронено, і вона ніби сама мешкала, але ввечір таки того самого дня (другого дня мав від'їжджати) був у неї ще раз…

Чи по образ?

Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе… Може! На кожний випадок визирала і з того якась тактика; впрочім, кого має вона обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?..

Не знаю, чи сміятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповідала мені це на те, щоб розсмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчуття в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положення розуміти? Справді, не знаю.

Щодо їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоч її інакше треба розуміти. Наприклад, щодо образа, щодо подяки, а навіть щодо вечірнього візиту. Справді, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папери, котрі находилися в мене, і щоб, як сказав, стиснути мені упосліднє по-товариськи руку.

– Дайте мені слово, – просив при тім, – що дасте мені вскорі нагоду віддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирість і пожертвування і що в прикрих хвилинах звернетеся до мене.

А я вагалася подати йому на се руку. Ні, я не хотіла за те подяки, що робила просто з вдячності і прив'язання для бідної помершої, котра сталася для мене в найкритичнішій майже хвилині мого життя справдішньою спасителькою. При ній пізнала я інше життя, як дотеперішнє, нап'ятноване самолюбством і ненавистю; у неї найшла я пошанування і любов, і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

Він спостеріг моє вагання, і воно заболіло його.

– Ви вагаєтеся? – спитав. – Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких, і заким ваші слова дістались би до мене, то вони прийдуть до вас кожної хвилини. Я, очевидно, спізнився зі своїм проектом, або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль мені! – І помимо всього горя, що тяжіло на нім і майже зломило його, усміхнувся по-давньому напівгордо-напівнасмішливо. А той усміх викликав в мені так само, як і давно, чувство ураженої гордості; однак я була смертю моєї опікунки так прибита, утрата її для мене була таким великим ударом, що все проче здавалося мені супроти того дрібницею, і я не могла боронитися по-давньому.

– Я маю товаришів, то правда, – відповіла я, усміхаючись слабо. – Оксана, і ще одна дама, ви її не знаєте, але…

– Дама? – спитав він.

– Дама. Одна молода малярка.

– А більше ніхто?

– Ніхто.

– А той, що був тут на похороні? – спитав майже роздразнено і вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блідім марнім лиці здавалися ще більшими.

– Хто ж тут був? Я справді не знаю. – І в тій хвилині я справді не догадувалася, кого він мав на думці.

– Не знаєте? А Орядин