Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

418
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 90
Перейти на сторінку:
серцем різнояйцевих близняток. Якби не сель, то потішила б і чоловіка синочком, і себе донечкою…

Потішила б, якби не!..

Поки Стеллу витягали з покрученої, залитої багнюкою міліцейської будки, у неї відкрилася кровотеча, неприємним «доважком» до якої стало ще й зараження крові. Коротше кажучи, сердегу ледь-ледь удалося витягнути буквально з того світу. Однак присуд медиків був однозначним: дітей вона більше не матиме ніколи в житті. Ніколи-ніколи!..

Очевидно, це саме повідомили й товаришеві Чукашкіну, оскільки, не дочекавшись остаточного одужання дружини, Віленор Мартинович примчав до неї в лікарняну палату і влаштував гучний скандал. Сенс сказаного ним (точніше, викрикуваного на всю лікарню) зводився до двох пунктів: по-перше, чоловікові потрібна дружина, здатна плодитися й розмножуватися, а не «стерильна колба», придатна лише для «пустопорожніх втіх»; по-друге, вона потрапила під сель навмисно – бо не хотіла народжувати хлопчика.

І що б ви думали?! Доки Стелла лежала в лікарні, чоловік з нею таки розлучився. Більше того – навіть виписав з їхнього приватного будиночка в Лютневому провулку. Отже, з усіх позаторішніх атрибутів щастя тепер у сердеги залишилася хіба що робота санітаркою в пологовому будинку. Бо хоча гуртожитком молодичку забезпечили, «койко-місце» в загальній кімнаті не йшло в жодне порівняння з тим, що вона мала раніше і до чого вже звикла.

Отож тепер Стеллі залишалося животіти разом з товаришками по нещастю, марно нарікаючи на лиху долю. Таке становище було тим гіршим, що за самою специфікою роботи вона мала справу не із «стерильними колбами», а зі справжніми молодими матерями. Та навіть до цього можна було б якось призвичаїтися, якби серед контингенту пологового будинку не траплялися час від часу прямі винуватиці її особистої трагедії.

Так-так, Стелла чудово розуміла, хто винен в усьому! Недарма ж бо жіночим гуртожитком, в якому вона відтепер мешкала, повзли й ширилися наполегливі чутки: Куренівська трагедія – це не що інше, як помста Бабиного Яру за наругу живих над мертвими. Ну, а кого там стріляли найбільше, з кого все почалося?! Ясна річ – із них!!! З тих, кого вже по війні дуже м’яко та обтічно назвали «безхребетними безрідними космополітами»133… Отож саме вони – ці «безхребетники» весь цей сель і влаштували! Дочекалися, коли ж нещасливе тринадцяте число чергового місяця припаде на нещасливий день – на понеділок… і зруйнували дамбу в гирлі майже замитої яруги!!! Звідси й усі нещастя пересічних киян. Але цим злостивим «безхребетникам» байдуже, для них головне – помститися!..

От про що посилено теревенили в гуртожитку. Від подібних розмов Стелла спочатку сахалася, рішуче проганяла дурнуватих пліткарок, однак поступово почала замислюватися: а чи настільки вже неправі ті, хто говорить подібні речі?! А раптом «безхребетники» і справді хочуть узяти владу в свої руки – спочатку тут, у цьому місті, потім у Москві, потім в усьому СРСР… а потім і в світовому масштабі!.. А все тому, що товариш Ленін виявляв до них підозрілу безхребетність… Товариш Сталін намагався це виправити – але не встиг. А нинішній товариш Хрущов… Микитка-Кукурудзяник цей…

– Стелло, давай-но ворушись! Ти там засинаєш на ходу чи що?! Давай до дитячої, звідти треба до п’ятої палати малюків на годування віднести.

До п’ятої палати, так…

Є там одна молода мамочка з цих самих… з «космополітичного» племені цього. На перший погляд, з прізвищем у неї все нібито гаразд: Сивак. Проте достатньо було подивитися на її огидний гачкуватий ніс і темне хвилясте волосся, щоб зрозуміти: маскується! До того ж Стелла бачила її документи, в яких ліловими канцелярськими чорнилами було написано: «Сивак (дівоч. Литвак) Агата Самсонівна – єврейка». Отже, за документами таки маскується… але ж не на словах!.. Бо ця нахабна молода матуся не втомлювалася повторювати всім і кожному:

– Моя нещасна матінка померла в серпні, однак перед смертю все заспокоювала мене: «Гатю, не бійся, все з твоєю вагітністю буде гаразд! Народиш ти здоровенького хлопчика, білявого і блакитноокого». Так воно і сталося, як матусенька моя передбачала – отак!..

Що ж, народила – то й народила: справді з’явився у неї хлопчик білявий і сіроокий… хоча при палкому бажанні його витріщені оченята можна було б назвати і сіро-блакитними також. Та головне, важив він аж чотири кіло і сто п’ятдесят грамів! У всіх породіль були діти як діти, всіх носили до матерів на годування попарно. Оскільки молока у «безхребетної» мамки не бракувало, то свого кабанчика вона ще й неабияк розгодувала. Отож доводилося носити його самого, а не парою з іншим немовлям.

От і зараз Стелла немовби сама по собі опинилася перед «богатирем».

– Агов, ти чого це забарилася? – звернулася до неї старша медсестра. – Давай, тягни цього в п’яту палату до Агати цієї балакучої.

Прямуючи коридором, Стелла дивувалася, до чого важко тягнути туго сповите здоровезне немовля, яке мирно спало у неї на руках, сопучи в обидві ніздрі. А й справді важко! А що станеться, якщо раптом… вронити цього кабанчика?! Ні-ні, ясна річ, вронити ненавмисно і тільки ненавмисно!!! Бо якщо шваркнути його голівкою об підлогу з умислом – це злочин, так не можна!.. А от якщо випадково… тоді при чім тут медсестра?! Це просто так, знічев’я, саме по собі…

Зате цей кабанчик, можливо, гепнеться головою об підлогу… і, можливо, здохне! Принаймні це було б чесно. Адже вона сама не народила двійню – то чому має розмножуватися ця паскуда, прихована «безхребетниця» Агата Самсонівна Сивак?! Можливо, саме вона була серед тих, хто розкопав дамбу в гирлі Бабиного Яру в той клятий понеділок 13 березня 1961 року… І недарма, зовсім недарма люди про це теревенять! Отож нехай і відповідає за злочинний вчинок життям свого немовляти!..

Життя цього мерзенного малого «безхребетника» за життя її двох прекрасних діточок – звісно, цього замало, обмін нерівноцінний… Однак це хоч би щось схоже на справедливість! Не те що зараз…

Далі все сталося настільки швидко, що медсестра довго не могла второпати, що й до чого.

– Стелло, де ти там? – покликала старша медсестра, яка встигла піти далеко вперед разом з іншими медсестричками, хоча несли вони одразу ж по парі немовлят.

– Іду, вже йду! – відгукнулася Стелла.

Й заклякла на місці, зупинившись різко немов укопана.

Бо дорогу медсестрі перегородило щось незрозуміле.

Точніше, не щось, а… ХТОСЬ!!!

Ця істота була найбільше схожа на гору багряного вогню та ще й із величезними, з полум’янистими кантиками по краях крильми за спиною!!!

Від несподіванки пальці Стелли ненавмисно розтиснулися, руки повисли вздовж тіла безвільними

1 ... 71 72 73 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"