Читати книгу - "Учитель"

— Благослови, Господи, мого маленького сина!

Вона ще нижче схилялася над ним і легенько цілувала його в чоло, прикривши крихітну долоньку своєю, потім випростовувалася та йшла геть. Я заходив у вітальню першим. Через дві хвилини туди заходила Френсіс; ставлячи затінену лампу, неквапно казала:

— Віктор спить спокійно; він усміхавсь уві сні — в нього ваша усмішка, monsieur.

Цей Віктор, був, звісно, нашим сином, народженим на третій рік після шлюбу — своє ім’я він отримав на честь месьє Ванденгутена, котрий завжди був нашим щирим та улюбленим другом.

Френсіс була мені милою і доброю дружиною, тому що і я був для неї хорошим, справедливим та вірним чоловіком. Що б сталося з нею, якби вона вийшла заміж за грубого, ревнивого, нечесного чоловіка — розпусника, марнотрата, пияка чи тирана — от запитання, яке я їй колись і задав. По певних роздумах вона відповіла:

— Я намагалася б терпіти це зло або виправити його; але коли б виявила, що воно невиліковне і що терпіти його несила, то полишила б такого чоловіка раптово та без зайвих слів.

— Але якби закон чи сила змусили тебе повернутися?

— Тоді не знаю, — поспішно відповіла вона. — А чому ви запитуєте, monsieur?

Я постановив собі отримати відповідь, бо побачив в її погляді дивну рішучість, і захотів почути її голос.

— Monsieur, якщо жінку відштовхує чоловік, за яким вона заміжня, то такий шлюб є рабством. А проти рабства повстають усі мислячі натури, й хоча ціною спротиву будуть страждання, їх слід терпіти; часом шлях до свободи лежить через ворота смерті, але ці ворота необхідно проминути, бо свобода — це те, без чого не можна обійтись. Я б, monsieur, чинила спротив, допоки вистачило сил, а коли б їх не стало, то знайшла б собі притулок. Напевно, смерть заховала б мене і від поганих законів, і від їхніх наслідків.

— Добровільна смерть, Френсіс?

— Ні, monsieur. Я знайшла б у собі сили пережити всі муки тяжкої долі, уготованої мені, й до кінця відстоювала б принципи справедливості та свободи.

— Бачу, з тебе не вийшла б терпляча буркотуха. Але якби Доля призначила тобі, скажімо, залишитися старою дівою, що тоді? Як би тобі сподобалася безшлюбність?

— Навряд чи сподобалася б. Життя старої діви, без сумніву, пусте і беззмістовне, а серце її порожнє й висохле. Якби я була старою дівою, то з усіх сил намагалась би заповнити пустоту свого життя й полегшити біль. Найімовірніше, я зазнала б невдачі, й померла безрадісна й розчарована, знехтувана й нікчемна — так само, як інші самотні жінки. Але ж я не стара діва, — додала вона швидко, — та я б нею була, якби не мій Наставник. Я б не підійшла нікому, крім вчителя Крімсворта: жоден інший джентльмен — француз, англієць або бельгієць — не вважав би мене привабливою чи гарною; і маю сумніви, чи цікавило б мене схвалення інших чоловіків — навіть якби я його й отримала. Вже вісім років я дружина вчителя Крімсворта — і хто він у моїх очах? Чи є він поважаним, коханим та… — Френсіс зупинилася, голос її зірвався, й очі наповнилися сльозами. Ми стояли з нею поряд; вона обвила мене руками і притиснула до грудей із пристрасною серйозністю: енергія всього єства полилася з її темних розширених очей і вкрила рум’янцем живі щоки; її погляд та рухи переповнювало натхнення: в першому був спалах, у других — сила. Через півгодини, коли дружина трохи заспокоїлась, я запитав її, куди поділася вся та енергія, що так її змінювала й робила погляд настільки хвилюючим та пристрасним, а рухи швидкими й рішучими.

Не підводячи погляду, Френсіс посміхнулася м’яко й покірно:

— Я не знаю, куди вона поділася, monsieur, — відповіла, — але мені точно відомо, що вона повернеться, тільки-но в цьому виникне потреба.

А тепер погляньте на обох нас наприкінці десятиріччя, бо саме тоді ми реалізували свої плани досягти незалежності. Ми досягли всього швидко завдяки трьом чинникам: по-перше, наполегливо для цього працювали; по-друге, на шляху до успіху нам ніщо не перешкоджало; і по-третє, щойно ми розжилися капіталом для інвестицій, як два досвідчених порадники — один у Бельгії, інший в Англії — Вандергутен і Гансден — настановили нас, як краще ним розпорядитися. Їхні пропозиції були розсудливі, ми почали діяти негайно і результат не змусив себе чекати — не буду тут описувати, наскільки вигідним було це вкладення: деталі я повідомив месьє Вандергутенові та містерові Гансдену, і навряд чи ще комусь це буде цікаво.

Закривши всі розрахунки та позбувшись професійних зв’язків, ми з Френсіс погодились: оскільки мамона, тобто багатство, не наш хазяїн, і не в нього на службі маємо намір звікувати все своє життя, й тому, що наші бажання помірні, а звички скромні, то в нас вистачить коштів для безбідного існування та для спадку синові. А за умови, що завжди дотримуватимемося розумного балансу витрат — за вмілого розпорядження, керуючись співчуттям та безкорисливістю — можна ще й зробити посильний внесок у благодійність.

Тепер ми вирішили осісти в Англії, куди й прибули безпечно — тож Френсіс здійснила мрію свого життя. Усе літо й осінь ми мандрували Британськими островами, а зимували в Лондоні. Потім вирішили, що нам час осісти. Моє серце рвалося назустріч рідному -ширському графству, в якому я тепер й живу, і саме в бібліотеці власного будинку зараз пишу ці рядки. Наш будинок стоїть в усамітненій та гористій місцевості — за тридцять миль від N. — у регіоні, де зелень не постраждала від кіптяви фабричних труб, а води усе ще чисті; де порослі вересом пустирі з вузькими, вкритими папороттю видолинками між ними зберегли незайману первісність — із усіма її мохами, папороттю-орляком, дзвониками; з ароматами вересу та очерету, зі свіжим вільним вітром. Мій будинок мальовничий і не надто просторий; у ньому низькі довгі вікна, заґратований, вкритий зеленню ґанок, навіс над парадним входом, котрий нині, цього літнього вечора, виглядає мов арка з троянд та плюща. Сад наш розбитий у вигляді галявин, сформованих із дерену навколишніх пагорбів; із травою м’якою й низькою, мов мох, з якої проглядають квіти — крихітні та схожі на зірки — вкраплені в найтонше мереживо ажурного листя. У пониззі саду є хвіртка, що виходить на стежку, — таку саму зелену, як і галявина, — дуже довгу, тінисту та відлюдну; саме тут, на її торф’янистій траві, зазвичай зацвітають перші весняні маргаритки; звідсіля й назва алеї