Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Синку?— стиха спитав Генрі Петрі. — Ти не спиш?

— Здається, ні, — сонно відповів Марк.

— Тобі щось погане наснилося?

— Я думаю… мабуть, так. Я не пам’ятаю.

— Ти кричав вві сні.

— Вибач.

— Ні. Нема чого вибачатися.

Батько завагався, а потім найшли давніші спогади про сина, маленького хлопчика в блакитній піжамі, який був значно більшим клопотом, але безмежно більш зрозумілим:

— Хочеш попити водички?

— Ні, дякую, тату.

Генрі Петрі коротко обдивився кімнату, нездатний зрозуміти того тремкого відчуття небезпеки, з яким він прокинувся — відчуття катастрофи, відверненої за якихось пару крижаних дюймів. Так, тут нібито все гаразд. Вікно зачинене. Ніщо не перекинуте.

— Марку, що-небудь не так?

— Ні, тату.

— Ну… д’браніч тоді.

— Навзаєм.

Двері м’яко причинилися, і капці його тата посунули вниз по сходах. Марк дозволив собі розслабитися — з полегшенням і запізнілою реакцією. Хтось дорослий у цей момент міг би запасти в істерику, трохи молодша або старша дитина теж. Але Марк відчував, що жах спливає з нього майже непомітними краплями, і це відчуття нагадало йому те, як дозволяєш вітру себе обсушувати, коли поплавав у холодний день. А тим часом місце жаху, який відходив, почала займати сонливість.

Перш ніж цілком відлинути, Марк виявив, що загадується — уже не вперше — про дивацтво дорослих. Вони, відганяючи власні страхи, приймають проносне, алкоголь або снодійні пігулки, щоби прийшов сон, а їхні страхи такі сумирні й свійські: робота і гроші, що подумає вчителька, якщо я не куплю Дженні ліпшого одягу, чи досі мене любить моя дружина, хто мені друзі. Це бліді тіні тих страхів, з якими дитина лежить щока до щоки у своєму темному ліжку, і нема їй кому сповідатися з надією на достеменне розуміння, окрім як іншій дитині. Не існує групової терапії чи психіатричної або громадсько-соціальної допомоги для дитини, яка кожної ночі мусить давати собі раду з істотою під ліжком або в підвалі, з істотою, чиї скрадання, і вихватки, і загрозливість просто поза тією межею, куди сягає уява. В тій самій самотній битві мусиш битися з ночі в ніч, і єдиним зціленням є остаточне окостеніння здібності до фантазування, і це називається дорослістю.

Дещо коротшою, простішою стенограмою ці думки промайнули в його мозку. Попередньої ночі з темною істотою стикнувся Метт Бьорк і був уражений серцевим нападом, спричиненим переляком; цієї ночі Марк Петрі й собі з такою стикнувся, і вже за десять хвилин плив у колисці сну з так і затиснутим звільна в його правій руці, неначе якесь дитяче брязкальце, пластмасовим хрестом. Отакою і є різниця між чоловіками і хлопчиками.

Розділ одинадцятий. Бен (ІV)

  1

Була десята по дев’ятій недільного ранку — яскравого, омитого сонцем недільного ранку — і Бен вже починав серйозно хвилюватися, де Сюзен, коли задзвонив телефон біля його ліжка. Він ухопив слухавку.

— Ти де?

— Розслабся. Я нагорі в Метта Бьорка. Котрий вимагає якомога швидше, щойно лиш як ти зможеш, задовольнити його прагнення твоєї компанії.

— Чому ти не зайшла…

— Я перед цим зазирнула до тебе. Ти спав, немов ягнятко.

— Вони ввечері тут чимсь наглухо присипляють, щоб викрадати в нас різні органи для таємничих пацієнтів-мільярдерів. — сказав він. — Як там Метт?

— Приходь і сам побачиш, — сказала Сюзен, і раніше ніж вона встигла покласти слухавку, він уже влазив у халат.

  2

Метт мав значно кращий вигляд, майже помолоділий. Сюзен у яскраво-синій сукні сиділа біля його ліжка, і коли Бен увійшов, Метт вітально підняв руку:

— Підтягуй собі сідало.

Бен підсунув один із жахливо незручних шпитальних стільців і сів.

— Як ви почуваєтеся?

— Значно краще. Слабкий, але краще. Учора ввечері від мене прибрали крапельницю, а сьогодні вранці дали на сніданок яйце пашот. Хохма. Репетиція перебування в притулку для старих.

Бен легенько поцілував Сюзен, і під спокоєм побачив на її обличчі натягнутість, немов усе там трималося на тоненьких дротах.

— Сталося щось нове, відтоді як ти дзвонила минулого вечора?

— Нічого, про що б я чула. Але я поїхала з дому о сьомій, а Лігво в неділю прокидається дещо пізніше.

Бен перевів погляд на Метта.

— Ви готові обговорювати цю справу?

— Так, гадаю, що зможу, — відповів той і трохи посовався. Ясно спалахнув золотий хрестик, який тоді Бен повісив йому на шию. — До речі, дякую вам за це. Він велика втіха, нехай навіть я купив його під вечір п’ятниці з полиці здешевлених товарів у «Вулворті»[205].

— Що кажуть про ваш стан?

— Стабільний, — таким улесливим терміном скористався молодий лікар Коді, коли оглядав мене вчора по обіді. Згідно зі зробленою ним електрокардіограмою, це був серцевий напад суто малої ліги… без утворення тромбу.

Він гмикнув.

— На його власне щастя, без цього. Отаке лише через тиждень після того, як він мене обстежував, та я б через суд його диплома позбавив за порушення присяги.

Він замовк і прискіпливо подивися на Бена.

— Коді сказав, що такі випадки спричиняються потужним шоком. Я тримав рота на замку. Правильно я зробив?

— Саме так. Але справи пішли далі. Ми із Сюзен хочемо сьогодні побачитися з Коді і все йому викласти. Якщо він не випише одразу ж паперу на переміщення мене до божевільні, ми пошлемо його до вас.

— Я йому завдам жару, — сказав злостиво Метт. — Шмаркатий сучий син не дозволяє мені курити мою люльку.

— Вам Сюзен розповідала, що відбувалося в Єрусалимовому Лігві після п’ятничного вечора?

— Ні. Вона сказала, що хоче зачекати, поки ми зберемося разом.

— Перш ніж вона почне, ви можете мені детально розповісти, що сталося у вашому будинку?

Обличчя Метта посутеніло, і маска одужання на мить розвіялася. Бен мелькома впізнав того старого чоловіка, якого він бачив сплячим напередодні.

— Якщо для вас це дражлива справа…

— Ні, чому ж, я можу. Я мушу, якщо бодай половина того, що я підозрюю, є правдивим. — Він гірко усміхнувся. — Я завжди вважав себе тим іще безвірником, якого нелегко шокувати. Але це дивовижно, як уперто розум намагається блокувати все, що йому не подобається або здається загрозливим. Як ті магічні блокноти, які у нас були в дитинстві. Якщо тобі не подобалося те, що ти нарисував, достатньо було лише перекинути верхній аркуш угору, і воно зникало[206].

— Але контури на тій чорній речовині під ним залишались назавжди, — сказала Сюзен.

— Так, — усміхнувся він їй. — Гарна метафора для взаємодії свідомого і підсвідомого. Шкода, що Фройд вчепився в цибулини[207]. Але ми відволіклися. — Він подивився на Бена: — Ви вже чули це від Сюзен?

— Так, але…

— Звичайно. Я тільки хотів упевнитися, що можу оминути передпочаток.

Він розповідав майже байдужим, безвиразним тоном, перервавшись тільки коли на шепітно-м’яких каучукових підошвах увійшла медсестра, щоб запитати, чи не бажає він склянку імбирного елю. Метт відповів їй, що залюбки вип’є імбирного елю, і потім до кінця своєї розповіді періодично смоктав його