Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нью-йоркська трилогія, Пол Остер 📚 - Українською

Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нью-йоркська трилогія" автора Пол Остер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 76
Перейти на сторінку:
думки про тіла, нескінченне місиво голих грудей, голих стегон, голих сідниць. Я бачу: хтось смокче мій член; я бачу: біля мене на ліжку цілуються двоє дівчат; я бачу: товстезна чорношкіра жінка розводить ноги над біде й підмиває свою пизду. Я не казатиму, що все це неправда, що цього не було. Я просто цього не можу пояснити. Я трахався до помутніння, пив, доки не відчалював із цього світу. Але якщо мета полягала в тому, щоб стерти Феншо, то мій дебош вдався. Він зник — ​і я разом із ним.

А ось кінець пам’ятаю. Я радий, що зберіг хоч це. Ціла історія зводиться до фіналу, і якби в мені не було зараз того розв’язку, то я не зміг би почати цю книжку. Те ж можна сказати і про книжки, що їй передували, — ​«Скляне місто» і «Привидів». Ці три історії, по суті, засновані на одному сюжеті, але подають різні етапи його осмислення. Я не кажу, наче вирішив усі проблеми. Просто хочу сказати: настав такий момент, коли мені вже не страшно було поглянути на те, що сталося. А якщо далі прийшли слова, то це лише тому, що в мене не було вибору, крім як їх прийняти, приручити й піти за ними туди, куди вони вели. Але це не конче значить, наче слова важливі. Я вже давно намагаюся з дечим попрощатися, і ці зусилля — ​єдине, що має значення. Історія — ​не у словах, а в тих зусиллях.

Одного дня мене раптом занесло в бар неподалік від площі Пігаль. Слово «занесло» вживаю зумисно, бо поняття не маю, як я там опинився. Це був один із тих невиправдано дорогих закладів, яких чимало в тому районі — ​за баром дівчат шість-вісім, можна посидіти з однією з них за столиком і купити за казкові гроші пляшку шампанського, а потім за бажання здійснити певну фінансову операцію й відступити в номер готелю через дорогу. Для мене сцена починається з того, що я сиджу з якоюсь дівчиною за столиком, і нам приносять відерце з пляшкою шампанського. Дівчина, наскільки пригадую, таїтянка, дуже гарна: не старша за 19–20, мініатюрна, на голе тіло вдягнена біла сукня в сіточку (білі шнури на гладкій смаглявій шкірі, ефект приголомшливо еротичний). У отвори сукні визирали круглі груди, а коли я нахилився її поцілувати, то виявив, що шия в неї запаморочливо м’яка. Вона представилася, але я й далі називав її Фаявай і розказував, що вона — ​вигнанка з Тайпі, а я — ​Герман Мелвілл, американський моряк, який примчав із Нью-Йорка її рятувати. Вона поняття не мала, про що я, але й далі посміхалася — ​мабуть, вирішила з моєї маячні ламаною французькою, що я псих, але і бровою не повела, сміялася, коли сміявся я, дозволяла себе цілувати, коли мені хотілося.

Ми сиділи у ніші в куточку, і я зі свого місця бачив решту зали. Чоловіки приходили і йшли, дехто зазирав до бару і йшов далі, хтось заходив випити за шинквасом, кілька розійшлося за столики з дівчатами, як і я. Хвилин за п’ятнадцять зайшов юнак, явно американець. Мені здалося, що він хвилюється, ніби ніколи не бував у таких закладах, але французька в нього була на диво добра, й коли він вільно замовив за баром віскі й заговорив із дівчатами, я зрозумів, що він надовго. Я розглядав його зі своєї ніші, погладжуючи ногу Фаявай і тручись об неї обличчям, але що довше він стояв там, то тяжче мені було зосередитися. Він був високий, спортивної статури, з білявим волоссям і відкритою, трохи хлопчакуватою поведінкою. На око, йому було років 26–27 — ​можливо, аспірант чи молодий юрист при американській фірмі у Парижі. Я його бачив уперше, але було в ньому щось знайоме, що не давало відвести погляд: блискавичний опік, дивний спалах упізнавання. Я приміряв на нього різні імена, проганяв його минулим, розплутував клубок асоціацій, але безрезультатно. Він ніхто, — ​сказав я собі, коли нарешті здався. А тоді, як грім серед ясного неба, я за якоюсь плутаною логікою завершив думку й додав: раз він ніхто, значить, він Феншо. Я вголос розсміявся над власним жартом. Фаявай, уважна, як завжди, розсміялася зі мною. Я знав, що не може бути нічого абсурднішого, але повторив Феншо. І знову: Феншо. І що більше я повторював, то більше це мене тішило. Щоразу, як слово зривалося з моїх вуст, я заходився сміхом. Я сп’янів від цього звуку, він доводив мене до шалу, й Фаявай урешті розгубилася. Вона, мабуть, вирішила, що це я про якусь сексуальну практику, чи просто зморозив незрозумілий жарт, але повтори поступово позбавили це слово значення, і їй у ньому почала вчуватися погроза. Я поглянув на чоловіка по той бік зали і знову повторив це слово. Щастю моєму не було меж. Я захоплювався цілковитою неправдивістю свого припущення, прославляв нову владу, якою щойно себе наділив. Це я — ​небесний алхімік, який може змінювати світ відповідно до своєї волі. Цей чоловік — ​Феншо, бо я сказав, що він Феншо, ось і все. Ніщо не могло мене спинити. Я прошепотів Фаявай на вухо, що зараз вернуся, випручався з її вправних ручок і побрів до псевдо-Феншо при шинквасі. Імітуючи, як умів, оксфордський акцент, я сказав:

— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.

Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.

— Ми знайомі? — ​нарешті спитав він.

— Звичайно, — ​зухвало і доброзичливо заявив я. — ​Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?

Він не знав, як зі мною поводитися — ​як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — ​і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.

— Ну, — ​нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — ​щось, може, й читав.

— Мабуть, про кита?

— Так, про кита.

— Радий чути, — ​сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — ​То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?

У нього на обличчі знову проступила розгубленість.

— Перепрошую, я не розчув ім’я.

— Феншо.

— Феншо?

— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.

— Ну, — ​він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ​ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — ​не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.

— Без проблем, — ​відповів я і злегка стиснув йому плече. — ​Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — ​Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — ​сказав я собі. — ​Цікаво, що його занесло у таке місце?»

У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.

— Досить, — ​сказав він. — ​Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.

— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.

— Лишіть мене у спокої, — ​сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — ​Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.

Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би

1 ... 71 72 73 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"