Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— C’est mon frère, — ​сказав я. — ​Il est fou. Je dois le poursuivre [6].

Коли вона потягнулася по гроші, я послав їй повітряний поцілунок, обернувся й пішов геть.

Стіллман відірвався від мене метрів на двадцять-тридцять і рішуче крокував вулицею. Я не відставав, тільки навмисне тримався позаду, щоб він мене не помітив, але з ока не спускав. Він час від часу озирався через плече, ніби виглядав мене, але, здається, помітив допіру тоді, коли ми вийшли з людної дільниці, лишили позаду натовп і шум і поринули у тихе темне серце Правого берега. Ця зустріч його налякала, він поводився, як чоловік, життю якого загрожує небезпека. Але це цілком зрозуміло. Я був тим, чого ми всі боїмося найбільше: агресивним незнайомцем, що виходить із тіні, ножем у спину, автомобілем, який на шаленій швидкості душить нас насмерть. Він правильно робив, що тікав, але його страх тільки мене під’юджував, змушував гнатися, змушував шаленіти від рішучості. Я не знав, що збираюся зробити, плану в мене не було, але я гнався за ним без тіні сумнівів, мовби розумів: від цього залежить ціле моє життя. Важливо наголосити, що голова в мене в той момент була цілковито ясна: я не хитався, не відчував сп’яніння, тверезий, як скло. Я розумів, що поводжуся обурливо. Стіллман — ​не Феншо, це я знав. Він — ​випадковий вибір, невинний перехожий, пусте місце. Але саме це мене й захоплювало — ​збіг, вир чистої випадковості. Це не мало ніякісінького сенсу, а тому в цьому сконцентрувався весь сенс світу.

Настала така мить, коли наші кроки стали єдиним звуком на вулиці. Стіллман знову озирнувся й нарешті мене помітив. Він пришвидшився, перейшов на біг. Я гукнув: «Феншо!» І знову: «Вже пізно. Я знаю, хто ти такий, Феншо». І знову, вже з наступної вулиці: «Все скінчено, Феншо. Нікуди ти не втечеш». Стіллман не відповідав, навіть не завдавав собі клопоту озирнутися. Я б і далі говорив, але він біг, і якби я щось сказав, то відстав би. Я покинув блазнювання й помчав за ним. Поняття не маю, скільки ми бігли, але, здається, це тривало годинами. Він був молодший за мене, молодший і сильніший, я його ледь не згубив, я ледь не програв. Я змушував себе бігти далі темними вулицями попри втому й нудоту, я карколомно летів за ним, не дозволяючи собі зупинитися. Задовго до того, як я його наздогнав, задовго навіть до того, як зрозумів, що його наздожену, мене охопило таке відчуття, ніби я вже не в собі. Інакше це не описати. Я вже себе не відчував. Я пашів життям, від чудесної ейфорії в жилах пульсувала солодка отрута, а в повітрі стояв запах ніщоти, який ні з чим не сплутати. Це — ​мить моєї смерті, — ​сказав я собі: — ​зараз я помру. А за секунду наздогнав Стіллмана й повалив на землю. Ми вдарилися об тротуар і застогнали від удару. Я виснажився, й тепер мені не вистачало подиху, щоб боронитися, й сил, щоб боротися. Не було сказано ані слова. Кілька секунд ми борюкалися на тротуарі, він зумів вирватися з моєї хватки, а після того я нічого не міг вдіяти. Він почав колотити мене кулаками, копати носаками черевиків, лупити по цілому тілу. Пам’ятаю, що я намагався закрити обличчя руками; пам’ятаю біль, мене приголомшило, як мені боляче й як розпачливо хочеться більше цього не відчувати. Мабуть, тривало це не дуже довго, бо більше нічого я не пам’ятаю. Стіллман шматував мене, а коли закінчив, я відключився. Пам’ятаю, як прийшов до тями на тротуарі і здивувався, що досі ніч — ​ось і все. Все інше зникло.

Наступні три дні я не виходив із готелю. Приголомшив мене не біль, а те, що він недостатньо сильний, аби мене вбити. Я зрозумів це тільки день на другий-третій. У якусь мить я, лежачи на ліжку й дивлячись на щілини у закритих віконницях, зрозумів, що це пережив. Дивно бути живим, майже незбагненно. У мене був зламаний палець, синці на вилицях, дихати боляче. Але це ніби справи й не стосувалося. Я вижив, і що більше про це думав, то менше розумів. Не вірилося, що доля наді мною зласкавилася.

Того ж вечора я надіслав Софії телеграму, що повертаюся додому.

9

Я майже дійшов до кінця. Лишається тільки одне, але це сталося пізніше, за понад три роки. Тим часом яких тільки складнощів і драм не було, але їм, певно, не місце в історії, яку я намагаюся розповісти. Коли я повернувся у Нью-Йорк, ми з Софією майже рік жили окремо. Вона поставила на мені хрест, і минуло кілька гарячкових місяців, перш ніж мені вдалося знову завоювати її серце. З висоти нинішнього моменту (травень 1984 року) тільки це й має значення. А поза тим всі факти мого життя — ​чиста випадковість.

23 лютого 1981 року у Бена народився братик. Ми назвали його Полом, на честь Софіїного дідуся. За кілька місяців (у липні) ми переїхали на інший бік річки й винайняли два поверхи цегляного будинку у Брукліні. У серпні Бен пішов у підготовчий клас. Ми всі разом з’їздили в Міннесоту на Різдво, а коли повернулися, Пол почав ходити самостійно. Бен, який узяв брата під своє крило, вважав себе цілковито відповідальним за його прогрес.

Що ж до Феншо, то ми з Софією ніколи про нього не розмовляли. Такий у нас був пакт мовчанки, і що довше ми нічого не казали, то ревніше доводили свою відданість один одному. Після того, як я повернув Стюартові Зеленому аванс і офіційно відмовився писати біографію, ми згадали його тільки раз. Це сталося того дня, коли ми вирішили знову з’їхатися (пояснюючи це суто прагматичними міркуваннями). Книжки і п’єси Феншо й далі давали добрі прибутки. Якщо ми не збираємося розлучатися, сказала Софія, то тратити ці гроші на себе — ​не варіант. Я з нею погодився. Ми знаходили інші способи заробити на життя, а роялті клали на рахунок Бенові — ​а потім і Полові. Ми нарешті найняли літературного агента, щоб займався спадщиною Феншо: запитами на постановку п’єс, договорами на перевидання, контрактами. Ми робили все можливе. Феншо міг нас знищити лише у тому випадку, якби ми цього від нього схотіли, якби ми схотіли знищити себе. Тому я й не завдав собі клопоту розказати Софії правду — ​не тому, що вона мене лякала, а тому, що вона стала неважлива. Наша сила була у нашій мовчанці, й порушувати її я не збирався.

Але я все одно розумів, що цю історію ще не завершено. Це засвідчував мій місяць у Парижі, і з часом я це прийняв. Наступний поворот сюжету — ​це тільки питання часу. А раз поворот неминучий, то замість усе заперечувати й ошукувати себе думкою, наче я зумію позбутися Феншо, треба підготуватися до всього. У цьому «всього» криється велика сила, через яку, на мою думку, цю історію так складно розповісти. Адже коли статися може все, що завгодно, слова дають збій. Феншо був відсутній рівно настільки, наскільки був неминучий. Я це прийняв. Я навчився жити з ним так само, як жив із думкою про свою смертність.