Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Жанна отямилась в якомусь страшенно брудному й запиленому приміщенні. Певно, на тому ж закинутому заводі, куди вона сама приїхала. Просто в лапи бандитам! От дурепа! – вилаялась та спробувала встати. Ноги затекли так, наче з тиждень були в незручному положенні. Тисячі маленьких голочок впились в тіло й розповзлись по оголених нервах. 

Марно обшукала сама себе й простір малесенької комірки-кімнатки в пошуках телефону чи сумки. Ага, так тобі їх і залишили! – з гіркотою подумала. Хоча, що сумувати, зв'язок тут не ловить все-одно. А ще ніхто не знає, куди вона, Жанна, поїхала. Ні Влад, ні на роботі, ні Тихін! Ідеально! Просто чудово! 

Зі стогоном підвелась і підійшла до віконця. Через брудне і дивом вціліле скло пробивались вечірні бліді помінчики. Це перший поверх, до землі близько, та маленьке віконце й для гарного кота малувате, не те що для людини. 

“Вже вечір? Скільки ж я тут сиджу?” – з жахом подумала. У віконці червонів бік її автівки. Навіть двері не закрили, телепні! Аж боляче стало за свою машинку. Подумалось: а як дощ?

Жанна згадала, як старий пікап перегородив їй виїзд. Коли вона зрозуміла, що то не випадковість і вона в пастці – було надто пізно. Чиясь рука відчинила так легковажно розблоковані дверцята і притисла до її обличчя якусь ганчірку. Жанна довго пручалась, та врешті дефіцит повітря змусив рефлекторно вдихнути. І от, вона тут… 

І досі не знає, кому потрібно її викрадати. Хоча, здогадки, й версії звісно, є. Навіть дві. Та в будь-якому випадку головне зараз вибратись. І попити. Хоч краплинку води! Після тієї гидоти на ганчірці, що її вирубила, Жанна хотіла пити просто нестерпно. 

І тому, з усіх сил затарабанила в важкі подерті двері, обдираючи руки об пошкрябану поверхню. 

За хвилину двері прочинились і пропустили здоровенного чолов’ягу з маскою-балаклавою на голові. 

 – Чого шумиш? – незадоволено зиркнув темними очицями. 

– Хочу пити! – владно заявляю. Такі, як цей “Цербер”, признають тільки силу. Покажу слабину – і все. Хоча, хто зна, може “і все” вже й настало для мене? 

– А ще тобі що? 

– Сказати, чому я тут!

– В нас ліміт! – басовито зареготав. – Щось одне вибери, королєва!

– Пити! 

– Я подумаю. Твоє щастя, що шеф сказав тримати цілою й неушкодженою, а так би за те, що розбудила, я б тобі… – пригрозивши кулаком, навмисно повільно і вальяжно вийшов за двері. З ледь жевріючою надією штовхнула їх, та конвоїр не дурень, за собою закрив. 

– На! – в прочинену шпарину влетіла напівпорожня пляшка мінералки. Певно, його. Від думки, що доведеться пити після нього аж пересмикнуло. Однак спрага виявилась сильнішою. Тому, воду Жанна трішки налила в долоню “човником” і так випила. Залишки сховала в кутку, і там же знайшла моточок тоненького дроту. Корисна знахідка!

Мабуть.

Бо ж в місці, де немає абсолютно нічого, крім подертого стільця, і дріт – джек пот!