Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Як не грюкала Жанна у двері, її конвоїр більше не з'являвся, і повідомляти, хто наказав її тут тримати, явно не збирався. Що ж, стомившись грюкати, Жанна визирнула у віконечко. Скло було ледь закріплене маленькими цвяшками. Зовсім новенькими, блискучими, можливо, ці “розкішні апартаменти” готували до її приїзду завчасно?

Обережно підчипивши нігтиком (хвала міцнющому гель-лаку і гарному майстру!) вона легко відігнула два нашвидку забиті цвяшки. Якщо приловчитись, скло можна без шуму вийняти. Що це дасть? Ілюзію волі і свіже повітря. 

А ще… Жанна ледь в долоні не сплеснула! В бардачку машини лежить запасний телефон! В неї завжди був страх залишитись без зв'язку, тому вона не лише павербанки з собою скрізь возила, а ще й запасний телефон – примітивна кнопкова “дзвонилка” з фізичною сімкартою, тоді коли в смартфоні стояла віртуальна. А це означає, що шанси спіймати зв'язок будуть значно вищими! Тільки от… За допомогою гнучкого дроту відкрити бардачок, підчепити косметичку з телефоном і затягти у вікно – завдання не з легких навіть для професійного фокусника! Але ж у Жанни було багато вільного часу і ентузіазму, тому не спробувати вона просто не могла. 

За хвилину з дроту була скручена кругленька петелька. За її допомогою потрібно буде натиснути кнопку бардачку і відкрити його. 

Що це – майже нереально – Жанна зрозуміла відразу. Але, коли більше варіантів порятунку немає, доводиться пробувати навіть найнеймовірніші методи. 

“Щоб натиснути кнопку – потрібне щось важке!” – нарешті дійшла висновку і стала роздивлятись кімнатку. Сонце вже майже зайшло і це, в темряві, ставало дедалі складніше. 

Та Жанна не здавалась. Хоч здатись дуже хотілось, коли зрозуміла, що нічого тут не знайти. Хіба що крім шматочку цеглини, що вивалювався зі стіни трохи нижче вікна. 

“Те, що треба” – зраділа Жанна і, пожертвувавши одним нігтем таки дістала її. Тепер цеглину потрібно обмотати дротом, опустити вниз, і стукнути по кнопці бардачку. Єдине, що давало надію – кнопка у цієї моделі була розміром не з монету, а прямокутна і значно більша. 

Один удар. 

Мимо. 

Ще один! 

Мимо! 

А часу все менше, бо на вулиці темніє, та й викрадачі можуть в будь-який момент заявитись. 

“Ну ж, давай!” – прошипіла крізь зуби, прицілилась і – о диво! – бардачок розкрився. 

“Ура!” – про себе майж проспівала Жанна і тільки-но повернула дріт, щоб петлю модифікувати з “відкривальної” в “хапальну”, як біля дверей почулись голоси. 

Жанна швидко заховала дріт і цеглину під стілець. Скло туди ж. І сіла, вдаючи якомога безневинніший вигляд. 

Двоє чоловіків, які увійшли до кімнати, були їй абсолютно незнайомими. Але прізвище, яке вони назвали, було не просто знайомим – з раннього дитинства зав’язле на зубах і в думках. 

Вітренко Петро. 

Колишній батьковий партнер, і вже років 35 – суперник і конкурент. 

Ось так просто ясно і зрозуміло! 

Він знайшов Жанну за сотні кілометрів від рідного міста, навіть незважаючи на те, що вона змінила прізвище, і навіть по-батькові.  

– Чого йому треба? – не надто привітно буркнула Жанна. 

– А як ви думаєте, Жанно Володимирівно? – так, насправді Вікторівною вона була лиш на папері. Але зміна цих даних – не лише спроба заховатись, а й намагання бути не так званою “золотою молоддю”, дочкою перспективних батьків, а самостійною одиницею, яка добилась всього своїми руками, а не ініціалами. 

– Я думаю, що ваш господар порушує закон і буде покараний за це!

– Закон тут він. Та й не тільки тут. Тому, краще б вам грати по його правилах.

– Краще б вам піти до біса! Це раз. І два: говорити я буду тільки з самим Вітренком, а не його посіпаками! – Жанна хотіла додати ще щось колюче, та вчасно згадала, що їй треба здаватись трохи білішою і пухнастішою. Бо ж в неї ще важлива місія. 

– Ясно! Вона не говоритиме! – буркнув один і зробив жест “на вихід” іншому. 

Коли в комірчині Жанна нарешті лишилась сама, то нарешті спокійно видихнула. Власне, саме таку версію подій і причину свого викрадення вона й підозрювала. Однак, чого саме хоче Вітренко, поки не розуміла. Але про це ще буде час подумати. Зараз – полювання на телефон. Сонце вже зайшло і в комірчині було темно. Але на дворі – ще значно світліше. 

Петля на кінці дроту мала захопити сумочку -- дорожню косметичку, в якій за міні-версіями косметики, серветками та засобами гігієни лежав і телефончик. Жанна й сама не знала, чого така впевнена була, що його не забрали. Можливо тому, що знала: бардачок і кометичка – єдине місце, де вона дозволяла собі не те щоб творчий, а просто непристойний безпорядок. Правда, це й їй самій роботу значно ускладнювало. За допомогою дроту і “хапалки”, вона вигорнула купу буклетів і рекламок, парочку пакетів, пачку серветок і ще пачку серветок, павербанк, пакетик корму для Мопса і, нарешті, сіру ламіновану косметичку. Тільки вона виявилась надто вузькою, і довелось витягувати петлю назад та зменшувати. 

І так двічі, а за вікном все темніше й темніше. 

Нарешті, останній варіант “хапалки” виявився вдалим і косметичка “поїхала” до вікна.