Читати книгу - "Сліпобачення"

— Випадкові? Народ, це були експерименти! Вівісекція! Вони впустили вас, щоб розібрати на частини, з’ясувати, що і як на вас впливає, а ви навіть не помітили цього.

— І що? — зірвався на крик невидимий вампір. Щось холодне й голодне забриніло в його голосі. Люди за столом налякано принишкли.

— У центрі вашого поля зору є сліпа пляма, — зауважив Сарасті. — Ви її не бачите, як і сакад в потоці зорових даних. Це тільки дві витівки мозку, про які вам відомо. А є ж іще багато інших.

Каннінґем кивнув.

— У цьому ж і річ. «Роршах» може…

— Йдеться не про конкретний випадок. Мізки — це механізм для виживання, а не детектор брехні. Мозок бреше там, де самообман сприяє пристосуванню. Перестає помічати неважливі речі. Правда не має значення. Лише пристосованість. Ви ж насправді ніколи не сприймаєте світ таким, яким він є насправді. Ви переживаєте ситуацію на основі припущень. Короткий шлях. Обман. Увесь вид від початку страждає на агнозію. «Роршах» не робить з вами нічого такого, чого ви не робите самі.

Усі мовчали. Знадобилося кілька секунд тиші, щоб я збагнув, що саме трапилося.

Юкка Сарасті щойно підбадьорював нас.

Він міг перервати Каннінґемову тираду, міг би, напевно, придушити й повномасштабний заколот, просто запливши до нас і вишкіривши зуби. Поглянувши на нас. Але він не намагався нас залякати і змусити підкоритися, ми й так були достатньо знервовані. Не намагався і просвітити нас чи боротися зі страхом фактами. Що більше інформації людина тверезого розуму отримувала про «Роршах», то страшніше їй ставало. Просто перед лицем жахаючої загадки, здатної щомиті з будь-якої причини нас знищити, Сарасті намагався нас, загублених у космосі на межі буття, втримати у робочому стані. Вампір намагався заспокоїти нас: хороше м’ясо, розумне м’ясо. Він намагався втримати нас від нервового зриву. Ну ось, уже ліпше…

Сарасті практикував психологію.

Я роззирнувся. Зблідлі Бейтс, Каннінґем і Банда сиділи непорушно.

З вампіра вийшов фіговий психолог.

— Нам потрібно забиратися звідси, — сказав Каннінґем. — Ті почвари у своєму розвитку набагато нас випередили.

— Поки що ми виявили більше агресії, ніж вони, — сказала Джеймс, але певності в її голосі не було.

— «Роршах» грається метеоритами, наче більярдними кулями. А ми сидимо посеред тиру. Щойно йому захочеться…

— Він досі росте. Процес ще не завершений.

— Це має мене втішити?

— Я маю на увазі, що ми не знаємо напевне, — відказала Джеймс. — У нас в запасі можуть бути роки. Століття.

— У нас п’ятнадцять днів, — оголосив Сарасті.

— От лайно, — промовив хтось. Певно, Каннінґем. Або Саша.

Чомусь усі подивилися на мене.

П’ятнадцять днів. Хто знає, звідки він узяв це число? Ніхто з нас не запитав уголос. Може, Сарасті вигадав його, знову ж таки намагаючись практикувати психологію, аби підняти наш бойовий дух. Або він вирахував його ще до того, як ми вийшли на орбіту. І тримав при собі на випадок — уже неможливий, — якщо знову доведеться відрядити нас у лабіринт. Упродовж половини місії я був сліпим. Я нічого не знав.

Але так чи інакше, а скоро у нас випускний.

Труни лежали біля задньої переділки у саркофазі — на тому, що можна було вважати підлогою в ті хвилини, коли поняття гори й низу мали якесь значення. Ми спали в них довгі роки дорогою сюди. Ми не усвідомлювали плину часу — метаболізм у стані заціпеніння надто повільний, навіть щоб підтримувати сни, — але тіло знало, коли необхідні були зміни. Після прибуття ніхто з нас не спав у цих капсулах. Ми лягали в них, тільки щоб уникнути смерті.

Та після загибелі Шпінделя Банда час від часу навідувалася сюди.

Його тіло спочивало у капсулі поблизу моєї. Я вплив до відсіку і, не замислюючись, повернув ліворуч. П’ять трун: чотири відкриті й порожні, одна запечатана. Дзеркальний перестінок подвоював їхню кількість та глибину саркофагу.

Але Банди тут не було.

Я повернув праворуч. Тіло Сьюзан Джеймс спиною практично торкалося її віддзеркалення. Вона споглядала протилежну картину: три запечатані капсули, одна відкрита. Ебенова пластинка, вмонтована у підняту кришку, була темною. Інші виблискували ідентичною мозаїкою блакитних і зелених зірочок. Нічого не змінилося. Не було ні візерунків електрокардіограм, ні блимання кардіограм, що позначали б роботу серця чи ЦНС. Ми могли б чекати годинами, але жоден з цих діодів не блимнув би. Якщо ти перебуваєш у стані, який можна назвати «живий труп», наголос ставиться на слові «труп».

Коли я прийшов, топологія Банди свідчила, що головує зараз Мішель, але заговорила, не озираючись, вже Сьюзан.

— Я ніколи не зустрічалася з нею.

Я простежив за її поглядом і прочитав ім’я на одній із запечатаних трун: Такамацу. Другий лінгвіст із множинними особистостями.

— Всіх решту я бачила, — продовжувала Сьюзан. — Тренувалася з ними. Але ніколи не зустрічалася з власним дублером.

Такого не схвалювали. Та й навіщо?

— Якщо хочеш… — почав було я.

Вона похитала головою:

— У будь-якому разі, дякую.

— Чи хтось інший. Я можу тільки уявити, як Мішель…

Сьюзан усміхнулася, але якось холодно:

— Мішель зараз не дуже хоче розмовляти з тобою, Сірі.

— Так, — я на мить завагався, щоб дати нагоду висловитися комусь іншому. Коли ніхто не заговорив, я відштовхнувся й поплив до люка. — Ну, якщо передумаєте…

— Ні. Ніхто з нас. Ніколи.

Дробар.

— Ти брешеш, — продовжив він. — Я бачу це. Ми всі бачимо.

Я кліпнув.

— Брешу? Ні, я…

— Ти не говориш. Ти слухаєш. Тобі байдуже до Мішель. Тобі до всіх байдуже. Тобі лише потрібні наші знання. Для твоїх звітів.

— Це не зовсім правда, Дробар. Мені не байдуже. Я знаю, що Мішель, мабуть…

— Нічогісінько ти не знаєш. Забирайся геть.

— Вибач, що засмутив тебе, — я перекотився вздовж вісі та вперся ногами у дзеркало.

— Ти не знаєш Міш, — гаркнув він, коли я відштовхнувся. — Ти ніколи нікого не втрачав. У тебе ніколи нікого не було. Облиш її.

Він помилився щодо обох пунктів. Шпіндель принаймні помер, знаючи, що він не байдужий Мішель.

Челсі померла, вважаючи, що мені начхати.

Минуло два роки чи навіть більше, і хоча час від часу ми спілкувалися, але ніколи не зустрічалися вживу, відколи вона пішла. А потім вона звернулася до мене з глибин Оорти, надіслала термінове голосове повідомлення в імплантати:

«Лебедю. Будь ласка, зателефонуй ЗАРАЗ. Це важливо».

Уперше за весь час нашого знайомства вона не увімкнула відео.

Я розумів, що це важливо. Знав, що все погано, навіть без зображення. Я здогадувався про це, бо не було картинки,