Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аліса
Тиждень потому
Повернувшись назад у свою квартиру мені захотілось тотальних змін. Можливо, я хотіла відволіктись, щоб в черговий раз не займати свою голову людиною, яка мене відкинула. Зізнаюсь, було важко відпускати. Але я доросла дівчинка, і… мені не вперше це робити, хоч як боляче це не звучало.
Дзвінок у двері врятував мене від ще однієї купи мотлоху, який я мала розібрати. Я навіть здивувалась, коли виявила в себе у квартирі так багато речей. І багато з них просто валялись без діла. Я втомлено попленталась до передпокою.
Коли відкрила двері помітила на порозі Ліну з пакетом у руках. Приємний запах завитав у повітрі, і я відступила вбік, пропускаючи дівчину у квартиру.
— Тобі треба зробити перерву, — вона швидко поцілувала мене в щоку, та пройшла повз направляючись на кухню. — Я принесла твою улюблену запіканку.
Мої губи розтягнулись у легкій усмішці. Вона щосили намагалась поводитись зі мною обережно, щоб не сказати чогось зайвого, що могло б розбити мене. Кожного разу за її м’якою усмішкою, я бачила стурбованість. Я була вдячна їй за підтримку, і рада, що поруч була саме вона.
Однієї ночі я все ж дозволила собі виплакатись та погорювати за нашими стосунками. Мені стало легше, і я повернулась у реальний світ.
— Ти йдеш? — гукнула вона з кухні.
Я кліпнула, помітивши, що весь час стояла на одному місці. Мені варто повертатись, і перестати літати в думках. Зачинивши двері, я зайшла на кухню та сіла на стілець. На кухні запах в рази посилився. Відчутний запах запечених томатів та сиру завитав у повітрі, і я вдихнула його наповнюючи легені. В цей момент занадто гучно, але це все ж сталось, в мене забурчав живіт.
— Перестань бурчати, — я нахилила голову вниз та невдоволено глянула на свій живіт. — Зараз я тебе нагодую.
Я підвела голову, спостерігаючи за розгубленим виразом Ліни. Вона опустила голову, нахмурившись.
— Мені здається, що тобі варто перестати катувати свій живіт, — промовила поруч Ліна, та підсунула мені тарілку з їжею. — І взагалі, це виглядає дивно і… бентежно. Ти ж знаєш, що завжди можеш зі мною поговорити?
Мої груди стиснулися від тієї турботи та занепокоєння, які виходили від неї. Я простягнула руку до неї та міцно стиснула долоню.
— Я в порядку, — запевнила її та тепло посміхнулась. — Просто за всім цим… — я обвела поглядом кімнату. — Елементарно забула. Ти навіть не уявляєш як я тобі вдячна за твою доброту.
Її долоня опинилась поверх моєї руки ніжно погладжуючи.
— Ми ж подруги.
За мить я опинилася у теплих обіймах подруги. Можливо, це і було причиною чому ми стали подругами — в нас схожі погляди, і можливо, деякою мірою характери. Вона завжди готова прибігти на допомогу.
Коли вона відсунулась, то невдоволено глянула на мене.
— Їжа остигає, а ми тут розчулюємось. — пробурмотіла вона, звівши брови.
Хихикнувши, я помотала головою, а тоді взялася їсти. Весь час доки ми обідали, ми розмовляли про те, що робитимемо далі. Я не знала відповіді на це запитання. Мені насправді треба було багато чого обдумати. В мене були гроші, які я відкладала зі своєї зарплати, і їх повинно було вистачити на перший час.
На днях мені прийшло повідомлення з банку про надходження великої суми. Не важко було здогадатись від кого вони. Але я сказала собі, що не торкнусь тих грошей. Вони весь час нагадуватиму, що я вчинила помилку.
— Чи добре я почуваюся, коли мене назвали золотошукачкою?
Я сумно глянула перед собою. Насправді було дивно побачити статтю про себе і в такому вигляді. Мене обізвали золотошукачкою, та звинуватили в тому, що я ніби то звабила Давида. Повний абсурд!
Але я люди, які почали засуджувати, прийняли це за правду.
— Я тебе так не називала. — серйозним тоном мовила вона. — Тим більше ніхто, хто б знав тебе хоч секунду ніколи не повірив, що це правда.
Я глянула на Ліну, яка в цей момент допомагала скидати не потрібні речі в пакет для сміття.
— Але ж такий заголовок був у тій статті, правда?
Після того як я повернулась у своє попереднє помешкання, весь час перебувала ніби в підвішеному стані. Насправді я наївно сподівалась на те, що біля моїх дверей з’явиться Давид. Але це було так нерозсудливо. Звичайно він не з’явився, а я засмутилась.
Мені потрібно його відпустити, але в глибині своєї душі я кохаю його. Мої думки весь час схиляються до нього. Але я не насмілююсь піти до нього. Все ж він прогнав мене…
— Насправді я не можу зрозуміти чому до нього така велика увага від ЗМІ, — почала розмірковувати в голос Ліна. — Він мільярдер, і що? Його друг також мільярдер, але на нього не націлена увага преси.
— До нього така увага, бо він — рідкість. Ти колись бачила, щоб хтось у тридцять був таким багатим? — вона розгублено потисла плечима та похитала головою. — І це не родинна справа, яку почав його дідусь, як от у Єгора. Він зробив все сам.
Насправді він був прикладом того, що ніколи не потрібно здаватись. Можливо в душі він був трохи зломленим, через те, що не отримував заслуженої любові від батьків. Але він доказав сам собі й батькам, що він сильний і йому все підвладне.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.