Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аліса намагалась не подавати виду, але я помітив легке тремтіння у її голосі. Я не хотів, щоб у нас все почалось з брехні. Я не міг сказати це в голос, тому сказав:
— Будь ласка, йди! — попросив я.
Вона стояла на місці, а тоді спробувала зробити крок до мене. В мене всередині все, ніби горіло, попіл розсипався не даючи вдихнути, я задихався.
— Залиш мене! — прогарчав я, і одразу пошкодував за свою поведінку.
Вона здригнулася, і я побачив як на її очах з’явились сльози. Потім вона розвернулась і пішла.
Я був останнім відморозком, коли дозволив Алісі піти. Вона була ні в чому не винна, а дозволив своєму гніву зірватися на ній. Я обіцяв їй, що її це аж ніяк не задіне, коли вся правда випливе на волю, а виходить, що вона найбільше постраждала. Від мене.
І, напевне, я ніколи собі не пробачу, що втратив найбільше кохання мого життя…
Зранку я прокинувся від настирливого дзвінка, який видавав мій телефон. Я примружив очі та потер їх пальцями. Через перевтому я, мабуть, вночі заснув. Знаю, організм не скаже за це мені «дякую», але справ зараз занадто багато. Я глянув на робочий стіл, на якому я очевидно заснув. Рука потягнулась до телефона, який все ще продовжував дзвонити. Я прийняв виклик.
— Давиде, нам треба щось з цим робити, — голосно сказав Влад.
— Я цим і займався всю ніч, — пробурмотів я. — Тобі вдалось переконати Захарова не розривати договір?
— Глянь на пошту. — раптом сказав він.
Я насупився, але все ж відкрив ноутбук та помітив посилання. Клацнувши на нього мишкою, воно швидко відкрилось, і при прочитанні я відчув дві емоції — гнів та страх.
— Хто? — прошипів я тримаючи у руках телефон.
— Це найцікавіше. Прогорни вниз.
Крила мого носа розлючено роздулись, а тіло напружилось, коли я побачив занадто знайоме ім’я. Це було занадто очевидно.
— Що робитимемо? — запитав Влад. — Аліса знає?
— Очевидно, що ні, — буркнув я.
А потім задумано потер перенісся. Я не бачив її після нашої напруженої розмови, і не знав напевне. Але мені точно потрібно було вибачитись перед нею за свою поведінку та ті слова, які я зі злості наговорив їй. Я піднявся з крісла та помчав до спальні. Я мав побачити її там, але її не було. Потім я зайшов у гостьову кімнату, в якій вона раніше жила. Її там теж не було.
— Де ж ти, — прошепотів я сам до себе, та на мить заплющив очі.
Коли я відкрив їх, мій погляд зачепився за тумбочку, на якій виблискувала якась річ. Я підійшов ближче і впізнав у ній каблучку. Ту саму каблучку, яку вона носила будучи моєю фіктивною нареченою.
Я покрутив її на пальці, згадуючи ті моменти, коли я вперше показав її Алісі. Якими великими очами вона дивилась на неї. Як гарно вона сиділа на її безіменному пальці, ніби була зроблена саме для неї.
Я зі всієї сили кинув каблучку, і вона покотилася по підлозі. Це я винен у тому, що вона пішла. І я поверну її назад.
Але спершу мені потрібно провчити декого.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.