Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Ната тяжко зітхнула, відкидаючись на спинку сидіння, ніби це питання видалося їй надмірно складним.

— Я не розумію, про що ти взагалі, — промовила вона, хитаючи головою і поправляючи свій високий хвіст. — Може, підкажеш хоч щось конкретне? Натякни хоча б.

— Просто скажи, чи не ділилася вона з тобою чимось… ну, особливим. Можливо, щось, що могло б здатися важливим, — мої слова звучали дещо розпливчасто, проте я не міг просто взяти та розповісти їм про свої підозри, не маючи доказів.

Артем підняв брови, явно намагаючись стримати сміх, але в його погляді з’явилося щось насторожене. Він уважно поглянув на свою дружину, ніби намагаючись зрозуміти, чи це просто моя параноя, чи дійсно є щось більше за цим питанням.

— Адаме, ти нас лякаєш, — нарешті мовив він серйозніше, переставши жартувати. — Якщо в тебе є якісь підозри чи тривоги, ти краще скажи прямо.

— Та немає у мене підозр, — збрехав я, намагаючись уникнути прямого погляду Артема. — Просто іноді цікаво, чи все у всіх добре.

— Ну, наче все у неї добре, — втрутилася Ната. — Останнім часом вона трохи стримана, але ти ж знаєш, як це буває. Жінки іноді просто втомлюються. Тим паче вони часто сваряться з Русланом. Може, вона і справді нічого не казала. Але... — вона замовкла, обдумуючи свої слова. — Не знаю, може, варто було б із нею поговорити сам на сам?

— Погана ідея, — вкотре різко відповів я, відводячи погляд на дорогу, намагаючись приховати напругу.

— Чому? — Артем не відступав, його зацікавлений погляд буквально свердлив мене, ніби він намагався розібратися в тому, що відбувається.

— Тому, що я так не хочу, — я натягнуто усміхнувся, легенько вдаряючи пальцями по керму, намагаючись зберегти спокій. Але руки все одно починали трохи тремтіти від емоцій.

— Тоді, що саме тебе цікавить?

Я уважно, проте коротко глянув на Нату, яка також дивилася на мене тим самим проникливим поглядом. Навіть Софія, яка зазвичай залишалася осторонь наших дорослих розмов, тепер також спостерігала за мною з цікавістю. Чомусь усі вони виглядали, ніби знали більше, ніж я.

І тут я несподівано для себе самого вирвав ці слова:

— Вона вагітна?

Секунда тиші, а потім Артем вибухнув сміхом. Його сміх був настільки заразливим і гучним, що навіть я ледве стримував себе, хоч мені зовсім не було весело.

— Ти зараз серйозно? — спитав він, продовжуючи сміятися, ніби моя підозра була чимось зовсім абсурдним.

— Що в моїх словах не серйозного, Голда? — я почав дратуватися, бо відчував, що моє питання вже давно перестало бути просто жартом.

— Тато, вона серйозно вагітна? — раптом перепитала Софія, широко відкривши очі і прикривши долонею рот, ніби тільки зараз зрозуміла весь сенс моїх слів.

— Я… не знаю, чому ти взагалі це вирішив? — додала Ната, з подивом дивлячись на мене.

— Просто... — я намагався підібрати слова, але вони не приходили. — Я не знаю.. Цей дурнуватий Руслан натякнув мені на це. От тепер і думаю про це весь ранок!

Артем нарешті припинив сміятися і, серйозно дивлячись на мене, підняв брови.

— Ти думаєш, що це може бути правдою? — запитав він вже без жартів.

— Хотілося б, щоб ні. Дуже сумно буде усвідомлювати, що Мелісса може народити другу копію Веремчука, чи вже третю. Не знаю, — я зітхнув, намагаючись переварити всі думки, що роїлися у голові.

— Мене також Руслан дратує, — несподівано сказала Софія, задумливо дивлячись у вікно. — Він... дивний.

Я посміхнувся і, протягнувши руку до доньки, ми обмінялися "крабом".

— Одна ти мене розумієш, доню.

Софія теж посміхнулася, і в цей момент я відчув трохи полегшення — принаймні хтось у цьому всьому розуміє мене без додаткових пояснень.

— Тут всіх, у цьому автомобілі, дратує Руслан, — додала Ната, переглянувшись з Артемом. Його саркастична усмішка розтягнулася на обличчі. — Однак, Адаме, чесно кажучи, Мелісса нічого не розповідала мені щодо цього.

— Можливо, Руслан просто збрехав? — запропонував Артем, усміхнувшись, але вже серйозніше. — Він же... — і тут він різко повернув голову, глянувши на Софію. — Як багато ти знаєш про свого батька та Меліссу Корець, маленька?

— Вона знає, що Мелісса — моя колишня, — швидко втрутився я, хитаючи головою. Ситуація явно починала виходити з-під контролю.

— Оу, — Голда знову всміхнувся, а потім повернувся до мене. — Слухай, тоді скажу як є. Руслан точно здогадується, що між вами щось було. Або навіть підозрює, що все ще є!

Я міцніше стиснув кермо, зробив глибокий вдих і видих. Чим більше часу проходить, тим більше в цій ситуації починає виявлятись усе нові і нові деталі. І всі вони здаються ще заплутанішими.

— Але якщо вона дійсно вагітна? — запитав я, намагаючись повернути розмову до початкової теми.

Ната, посміхнувшись, почала ритися у своїй сумочці, витягуючи маленький тюбик крему.

— Не хвилюйся ти так. Я спробую дізнатись, — сказала вона спокійно, мажучи руки кремом. — До речі, раніше Мелісса казала, що не хоче мати дітей. Тому не думаю, що щось змінилось.

Я задумливо кивнув, хоча слова Нати залишили неприємний осад. Вона говорила, що Мелісса не хоче дітей, але в моїх спогадах усе виглядало зовсім інакше. Мелісса ніколи не говорила прямо, що не хоче мати дітей. Її тривожила сама ідея — страх перед народженням, величезна відповідальність, що прийде з дитиною. Вона була не готова до цього, боялась змін у житті. Однак щоразу, коли ми дозволяли собі мріяти про майбутнє, її погляди ставали теплішими, м’якшими.

Я добре пам’ятаю ті вечори, коли ми лежали разом, і вона ділилася зі мною своїми снами. У цих снах завжди була наша маленька родина — вона, я, і наш син. Вона часто говорила про те, як хоче назвати його Ян. Це ім'я завжди звучало так тепло з її вуст, що згодом я й сам почав мріяти про сина, на ім'я Ян. Ян Бітлер. Ця ідея стала частиною мого майбутнього.

І ось зараз, у цій невизначеній ситуації, я раптом усвідомив, що ці мрії про Яна, про нашу сім'ю, все ще живі десь глибоко в моїй душі. Це був не просто сон чи мрія. Я насправді хотів цього. Проте я хотів мати цього сина саме з нею — з Меліссою. І думка про те, що вона могла завагітніти від Руслана, що її майбутнє вже може бути визначене з кимось іншим, боляче віддавала десь у грудях.