Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— А що це у Дуболома в руці? — раптом спитав він, вказавши на те, що він і раніше бачив, проте не помічав.

Він витяг це з ґномової руки. Це була смужка чорної тканини.

— Наче з уніформи найманців, — безвиразно сказав Колон.

— Таке багато хто носить, — сказав Ридикуль. — Просто чорна тканина.

— Ти маєш рацію, — сказав Ваймз. — Було б передчасно вдаватися до будь-яких дій на основі непідтвердженої підозри. Знаєте, мене б могли за це звільнити.

Він помахав шматком тканини перед лордом Ветінарі.

— Найманці скрізь, — сказав він, — вартують. Здається, вони нічого не помітили, так? Ви дали їм чортове ружжо, бо вирішили, що саме вони найретельніше його охоронятимуть! Не думали віддати його Сторожі?

— Моркво, хіба ми не збираємося переслідувати злочинця? — спитав Піжама.

— Переслідувати кого? Переслідувати куди? — поцікавився Ваймз. — Він вдарив старого Фреда по макітрі і побіг геть. Він міг забігти за ріг, перекинути ружжо через стіну, і — хтозна, що далі? Ми не знаємо, кого шукати!

— Я знаю, — сказав Морква.

Він підвівся, тримаючись за плече.

— Бігати легко, — продовжив він. — Ми й самі багато бігаємо. Але коли полюєш, бігати не варто. Коли полюєш, потрібно сидіти нерухомо. У потрібному місці. Капітане, я хочу, щоб сержант пішов туди і сказав людям, що ми спіймали вбивцю.

— Що?

— Його ім’я Едвард де Гибль. Треба сказати, що його затримали. Сказати, що він поранений, але досі живий.

— Але ми не…

— Він з найманців.

— Ми не…

— Так, капітане. Я ненавиджу брехати. Але зараз справа того варта. У всякому разі, сер, це вже не ваша проблема.

— Не моя? Чому це?

— Менше, ніж за годину, ви йдете у відставку.

— Капрале, я досі капітан. Тож ти повинен ввести мене у курс справи. Ось як все повинно бути.

— Ніколи, сер. Зробіть це, сержанте Колоне.

— Моркво, я очолюю Сторожу! Це я повинен давати накази.

Морква опустив голову.

— Вибачте, капітане.

— Гаразд. Поки все зрозуміло. Сержанте Колоне?

— Сер?

— Оголоси, що ми заарештували Едварда де Гибля. Ким би він не був.

— Так, сер.

— Який наступний крок, пане Моркво? — запитав Ваймз.

Морква подивився на натовп чаклунів.

— Перепрошую, сер?

— У-ук?

— По-перше, нам потрібно потрапити до бібліотеки…

— По-перше, — сказав Ваймз, — хтось може позичити мені шолом? Коли на мені немає шолома, я не відчуваю себе вартовим. Дякую, Фреде. Добре… шолом… меч… значок. Тепер…

Під містом лунав якийсь звук. Він надходив вниз різними шляхами, але був таким же невиразним, як і шум вулика.

Щось ледь-ледь світилося. Води Анка, ну, якщо використовувати назву стихії в найширшому сенсі, омивали… гаразд, це — також розмите поняття… ці тунелі століттями.

Але ж тепер там з’явився ще один звук. Хтось ступав мулом, і цей звук міг помітити лише той, чиї вуха уже звикли до фонового шуму. Невиразна форма рухалася крізь морок. Вона зупинилася біля темного кола — входу в інший тунель…

— Як почуваєтеся, ваша світлосте? — спитав капрал Ноббс, який досі сподівався на просування по службі.

— Ти хто?

— Капрал Ноббс, сер! — Ноббі віддав честь.

— Ти на мене працюєш?

— Так, сер!

— Гаразд. Ти ґном, чи не так?

— Ні, сер. Ґномом був покійний Дуболом, сер! Я належу до виду людей, сер!

— Тебе взяли на службу… за спеціальною квотою?

— Ні, сер, — гордо сказав Ноббі.

— О Боги, — сказав Патрицій.

Від втрати крові його голова, здавалося, втратила здатність мислити. Окрім того, Архіректор дав йому щось випити, за його словами, чудодійний засіб, хоча і сам не був певен, від чого саме цей засіб повинен лікувати. Наприклад, він міг лікувати від вертикальності. Хоча розумним було якраз триматися у вертикальному положенні. Так принаймні було видно, що він ще живий. Якісь допитливі люди скупчилися біля дверей. Зараз було важливо довести, що чутки про його загибель були сильно перебільшеними.

Капрал, а разом з ним самопроголошений представник виду людей, Ноббс, та кілька інших вартових за наказом капітана Ваймза вишикувалися навколо Патриція. Дехто з них був набагато об’ємнішим, ніж ті вартові, яких пам’ятала свідомість Ветінарі.

— Гей ти, чоловіче! Ти отримував королівський шилінг? — поцікавився він в одного.

— Я в житті ніфого не брав.

— Чудово! Молодець!

Аж ось натовпи розсипалися. До зали увірвалося щось золотаве, розпливчасто-собачої форми. Воно загарчало, припало носом до землі і почало щось відчайдушно винюхувати. А потім знову зникло, довгими легкими стрибками прямуючи до бібліотеки. Патрицій почув розмову:

— Фреде?

— Що, Ноббі?

— Здається, я її десь бачив.

— Я знаю, що ти маєш на увазі.

Ноббі нервово заметушився.

— Її треба оштрафувати за те, що маячить тут без уніформи, — сказав він.

— Буде складно.

— Якби я пробігся тут без одягу, ти оштрафував би мене на пів долара.

— Ноббі, ось тобі пів долара, тільки замовкни.

Лорд Ветінарі широко до них усміхнувся. У кутку був ще один вартовий, який теж належав до великих, грудкуватих…

— Як бачите, все під контролем, ваша світлосте, — сказав Ноббі.

— Хто той джентльмен?

Він простежив за поглядом Патриція.

— Це троль Щебінь, сер.

— Чому він так сидить?

— Він думає, сер.

— Він уже досить довго так сидить.

— Він повільно думає, сер.

Щебінь підвівся. У тому, як він це зробив, було щось від древнього могутнього континенту, який почав тектонічний рух, що повинен закінчитися створенням якогось неприступного гірського хребта, перед яким люди б зупинялися, щоб помилуватися. Ніхто з присутніх не мав досвіду спостереження за гірськими ландшафтами, але зараз вони отримали про нього певне розпливчасте уявлення. То було наче дивитися на Щебня, що стояв із понівеченою Дуболомовою сокирою у руці.

— Але іноді дуже, дуже глибоко, — додав Ноббі, оцінюючи можливі шляхи втечі.

Троль дивився на натовп, ніби намагаючись зрозуміти, що вони там роблять. Потім, розмахуючи руками, він попрямував уперед.

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню… е-е-е… нуу-у… — почав Колон.

Щебінь наче не помічав його. Зараз він рухався досить швидко, оминаючи перешкоди, як лава оминає скелі на своєму шляху. Він підійшов до стіни і прибрав її з дороги.

— Хтось дав йому сірки? — суворо спитав Ноббі.

Колон озирнувся на вартових.

— Молодший констеблю Боксите! Молодший констеблю Вуглеморде! Затримати виконувача обов’язків констебля Щебня!

Два тролі поглянули спочатку на фігуру Щебня, що віддалявся, потім один на одного і нарешті на сержанта Колона.

Бокситу вдалося відсалютувати.

— Дозвольте відбути на поховання бабусі, сер!

— Що?

— Або вона, або я,