Читати книгу - "Гора між нами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона?
— А я взагалі не хочу з ними спілкуватися.
— Добре. Гадаю, у тебе є якісь свої причини для того.
— Саме так.
— Коли вони дізнаються подробиці цієї вашої історії, вас запрошуватимуть у всі ток-шоу, які тільки існують. Ви можете стати джерелом натхнення для багатьох людей.
— Будь-хто вчинив би так само на моєму місці.
— Бене, ти доволі давно працюєш лікарем, щоб знати, що в усьому світі так учинили б одиниці. Ти впродовж місяця на морозі тягнув по горах зранену жінку! Ти пройшов сто двадцять кілометрів!
Я перевів погляд на вікно, з якого десь далеко було видно гори зі сніговими шапками. Дивно було дивитися на них із цього боку. Ще місяць тому я стояв у аеропорту Солт-Лейк-Ситі та роздумував, що ж там, по той бік гір. А тепер я знаю, що там. Мабуть, за ґратами в’язниці так само. Чи в могилі.
— Я просто робив крок за кроком.
— Я телефонував до твоєї баптистської церкви в Джексонвіллі. Вони там страшенно щасливі, що ти живий. Дуже за тебе хвилювалися. Казали, що це на тебе не схоже — узяти та просто щезнути.
— Я дуже ціную це.
— Може, є ще якісь побажання? З мене наче небагато користі.
— У моїй лікарні… Загалом, я завжди знаю, які з сестер кращі. Аби можна було…
— Про це навіть не хвилюйся, — кивнув Барт. — Уже відрядив до неї найкращих.
— Ну, може, тоді ще лате? Або капучино? — Я простяг порожній стаканчик.
— Що завгодно.
Оте його «що завгодно» луною загуркотіло в моїй голові. Тільки тепер я збагнув, що нарешті опинився у світі, де є стільки кави, скільки забажаєш. У голові щось гучно клацнуло та стало на своє місце.
Ближче до полудня Ешлі заворушилася. Я пішов купити дещо, а відтак повернувся до неї в палату.
— Привіт, — прошепотів я, коли вона розплющила одне око.
Повернувши голову, Ешлі розплющила друге.
— Я вже говорив з Вінсом — він незабаром буде. За кілька годин.
Її носик смикнувся, а одна брова вигнулася дугою.
— Це в тебе кава абощо?
Я зняв кришечку з чашки та підніс до її обличчя.
— Бачиш, отам крапельниця? Заливай туди, — мовила вона.
Я підніс чашку до її губ, і вона зробила малесенький ковточок.
— Це друга найсмачніша кава в моєму житті, — прокоментувала Ешлі та опустила голову на подушку.
Я підкотив невеличкий стілець до її ліжка й сів поруч.
— Операція минула чудово. Я вже говорив із твоїм лікарем. Виявилося, що ми навіть знайомі — зустрічалися на конференціях. Він чудовий спеціаліст. Якщо схочеш, я покажу тобі твої знімки.
Небо за вікном пронизав слід літака, що злетів з аеропорту десь далеко. Ми дивились, як він зникає за горами.
— Я ніколи більше не сяду в літак.
— Ти вже за три години ходитимеш як новенька.
— Ти що, знову брешеш?
— Ніколи не брешу, якщо це стосується стану пацієнта.
— Так, а гарні новини в тебе є? Протягом того місяця, що ми вештались у горах, я від тебе чула тільки погані.
— Твоя правда.
Вона уп’яла погляд у стелю та поворушила ногами.
— Як же хочеться у ванну та нарешті поголити ноги!
Я визирнув за двері й погукав сестру. Вона негайно увійшла до палати.
— Цю чудову леді звати Дженніфер. Вона знає, де ти провела останній місяць, отож залюбки допоможе тобі прийняти душ. Якщо тобі ще щось треба — звертайся до неї. А коли закінчите з ванними процедурами, на тебе вже чекатиме інша пані — я пам’ятаю, що дещо обіцяв тобі.
— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.
— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.
Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.
— Я знаю, Ешлі. До цього доведеться звикати. Я скоро буду, — я поплескав її по руці.
— Ти в нормі? — вона стисла мою руку ще дужче.
Я кивнув і вийшов. У коридорі на стільці вже терпляче чекала жінка родом з якоїсь азійської країни з великою сумкою у руках.
— Вона в душі, — повідомив я їй. — Невдовзі буде готова. Я не знаю, які кольори їй подобаються, але можна спитати. — Я простяг жінці купюру у сто доларів. — Цього вистачить?
Жінка похитала головою й почала щось шукати у сумці:
— Ні-ні, це забагато.
— Нічого, не переймайтеся, — махнув я рукою. — Це на чай. Головне не кваптеся — ця леді пережила суворі випробування.
Вона кивнула, і я пішов у кафе.
Подавали тут звичні для будь-якої лікарні страви швидкого приготування, але байдуже, поки що обійдемося й таким.
— Подвійний чизбургер з подвійною порцією фрі, будь ласка. З усім, що ви тут додаєте.
— Ще щось?
— Принесіть, будь ласка, усе це за годину до палати 316.
Я розплатився та пішов у машину — її для мене винайняв Барт, — завів двигун і забив у навігатор адресу.
Розділ сорок сьомий
Простий будиночок стояв на пагорбі недалеко від міста. Білі з зеленим ролети й білий паркан. Усе потопає у квітах. Охайні клумби без жодної бур’янини. На почтовому ящику — вітровий конус.
Вона сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці та лущила квасолю. Висока вродлива жінка. Вийшовши з машини, я відчинив пасажирські дверцята. Наполеон радісно вистрибнув на тротуар, понюхав і дременув до жінки. Квасоля вся в неї розсипалася, а пес уже танцював у неї на колінах, облизуючи їй лице.
— Господи, Танку, де ж ти був?
Танк. Ось як його звати.
Я зійшов на ґанок слідом за собакою.
— Мем, мене звуть Бен Пейн. Я лікар із Джексонвілля. І я… я був з вашим чоловіком, коли розбився літак.
Її очі підозріло звузилися.
— Він дуже хороший пілот. Він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гора між нами», після закриття браузера.