Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Це був спокійний вечір. Звичайний — на перший погляд. Ми сиділи на кухні: я малював, а мама щось писала в блокноті. Чай остигав, за вікном тихо шурхотів дощ.

Я глянув на неї й запитав просто так:

— А ти колись мріяла про щось велике?

Вона підвела очі. І спершу просто мовчала, як ніби шукала ту мрію в середині себе.

— Мріяла, — нарешті сказала тихо. — Дуже.

Я чекав, не перебивав. Вона усміхнулася куточками вуст і почала розповідати.

— Коли я була підлітком, я хотіла стати письменницею. Не просто писати — а щоб мої книги комусь допомагали. Щоб хтось, як я тоді, прочитав історію й сказав: “Це про мене. Я не сам.”

— А чому не написала? — спитав я.

— Життя, — знизала плечима. — Навчання, робота, ти… Але іноді, коли в хаті тихо, я дістаю старий зошит із червоною обкладинкою. Там — перші спроби. І незакінчені історії.

Я нічого не сказав. Просто підійшов і обійняв її.

Того ж вечора я витягнув зі свого рюкзака новенький блокнот. І поклав перед нею.

— Почни знову, — сказав я. — Тепер у тебе є читач.

Мама довго дивилась на нього. А потім — на мене. І, здається, в її очах була сльоза. Але хороша. З тих, що змивають сум і залишають місце надії.

— Добре, — сказала вона. — Спробую.

І вперше я побачив її не лише як маму. А як людину, яка колись теж мріяла. І знову почала.

---