Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Ми саме заходили в містечко, — сказав Старий. — Хлопчаки кидали в вас усякий непотріб, і ми ніяк не могли збагнути чому.

— Пам'ятаю, — озвалася Мама. — Чому ви не поставили тоді перед ним питання руба, містере Джексон?

— Я був страшенно стомлений, — відповів Старий.

— Принаймні вигляд у тебе вже гордий, — мовила до мене Мама. — То що ми робитимемо з цим балакуном, містере Джексон?

— Увіллємо скляночку йому в горлянку — може, замовкне.

— Я вже мовчу, — сказав я. — Але, їй-богу, я з радісним сподіванням чекаю завтрашнього дня.

І хто, гадаєте, цієї миті з'явився в таборі? Хто ж, як не друзяка Карл із двома голими тубільцями й своїм курдупелем, правовірним мусульманином, зброєносцем Чаро. Проти вогню його обличчя видавалось жовтим, аж сірим. Він спинився й зняв свого крислатого капелюха.

— То вполювали що-небудь? — спитав він.

— Ні. Але дичина там є. А ви що робили?

— Тинявся вздовж клятої дороги. Звідки ж візьмуться куду біля дороги, де, куди не глянь, худоба, люди та хижки.

Карл був не схожий сам на себе, і я подумав, що він хворий. Він з'явився, як череп на бенкеті, тієї миті, коли ми блазнювали, тож я мимоволі ущипливо зауважив:

— Але ж ми потягли жереб.

— Так, — скрушно підтвердив Карл. — І отже, я мушу полювати біля дороги. Чого вже тут сподіватися? Але хіба ж так полюють на куду?.

— Завтра вранці ви вб'єте куду на солонці,— вдавано весело запевнила його Мама.

Я випив склянку віскі з содовою і почув свій власний веселий голос:

— Атож, уранці ви неодмінно вб'єте куду на солонці.

— Вранці там полюватимете ви, — заперечив Карл.

— Ні, ви. Я вже навідався туди сьогодні ввечері. Ми полюватимемо там по черзі. Як і домовлялися. Адже так, Старий?

— Атож, — відповів Старий.

Ми уникали дивитись у вічі один одному.

— Випийте віскі, Карле, — запропонувала Мама.

— Дякую.

Ми вечеряли мовчки. Вже в постелі, в наметі, я докірливо спитав дружину:

— Боже милий! І що тебе смикнуло сказати, що він завтра полюватиме на солонці?

— Сама не знаю. Я нібито хотіла сказати щось інше. Усе переплутала.' Давай більше не будемо говорити про це.

— Мені неабияк пощастило з жеребом. А проти жереба виступати не можна. Адже це єдиний спосіб зрівняти шанси.

— Гаразд, годі про це.

— Мені здається, Карл хворий: він сам на себе не схожий. Він так ошалів від невдач, що може розполохати всю дичину.

— Ну, годі вже про це.

— Не буду.

— От і добре.

— Що ж, у всякому разі, ми його заспокоїли.

— Не знаю. Але годі, перестаньмо про це.

— Не буду.

— От і гаразд.

— На добраніч, — мовила вона.

— Не думай про цю чортівню, — мовив я. — На добраніч.

— На добраніч.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Уранці Карл зі своїм супроводом вирушив на солонець, а Геррік, Абдулла, М'Кола і я, перетнувши дорогу й пройшовши вгору по сухому кривулястому річищу навскоси від села, стали підніматися на оповиту туманом гору. Ми здиралися по всипаному галькою сухому дну, так порослому лозами та чагарником, що доводилось іти нагинці своєрідним стрімким тунелем з гілок і ліан. Я так упрів, аж промокла білизна й сорочка, і коли ми вибралися на високий гірський виступ і спинилися, лишивши Е(низу навислі над долиною громаддя хмар, я змерз від свіжого ранкового вітерцю й накинув на плечі дощовика — на час, поки ми мали роздивитись місцевість у бінокль. Я не міг усидіти на місці й зробив Геррікові знак іти далі. Ми обійшли гору. по схилу й, піднявшись вище, повернули назад, потім перевалили на затінений бік, — де сонячні промені не діставали до моєї мокрої сорочки, — зупиняючись над кожною долиною, щоб уважно роздивитись її в польовий бінокль. Врешті ми добулись до чашовидної, ніби амфітеатр, долини; посеред яскраво-зеленої трави в'юнився струмочок, а далекий схил і весь нижній край поросли лісом. Ми посідали в тіні під скелями, що захищали нас від вітру, і, обдивляючись у бінокль освітлені ранковим сонцем два протилежні схили, побачили двох самиць куду, а з ними маля — вони паслися на узліссі, квапливо зриваючи траву, і час від часу піднімали голови й насторожено вдивлялися в далину, як це роблять усі тварини, коли пасуться в лісі. На рівнині вони бачать далеко, і почувають себе впевнено, й пасуться спокійно — зовсім не так, як у лісі. Ми змогли роздивилися навіть білі поперечні смуги на сірих боках; приємно було спостерігати «їх, сидячи високо в горах рано-вранці. Раптом ми зачули гуркіт, мов від обвалу. Спершу я подумав, що то впала іркеля, але М'Кола тихо сказав: — Бвана Кабор! Піга!

Ми прислухались, чи не буде другого пострілу, але ніхто не стріляв, і я був певен, що Карл нарешті вбив свого куду. Самиці, яких ми спостерігали, на той постріл завмерли, насторожено дослухаючись, потім знову почали пастися. Я згадав старе прислів'я індіанських мисливців: «Один постріл — м'ясо. Два подгрі-ди— навряд. Три' постріли — лайно», — і дістав словника, щоб перекласти М'Колі. Прислів'я в моєму перекладі потішило М'Ко-лу, він засміявся й похитав головою. Ми оглядали долину, поки сонце не‘дістало нас, потім ходили по протилежному схилу гори і в іншій гарній долині бачили місце, де якийсь бвана, якого тубільці величали Бвана Доктор, уполював чудового самця куду. Поки ми дивилися в долину, там з'явився якийсь масай, і я вдав, ніби збираюсь вистрелити в нього. Геррік захвилювався і з тра-іічними порухами почав доводити, що там людина, людина, людина!

— А хіба не можна стріляти в людину? — спитав я.

— Ні! Ні! Ні! — загукав він, прикладаючи руку до лоба.

Я вдавано неохоче опустив рушницю, — цю сценку я розіграв, щоб потішити М'Колу, який стояв і всміхався, і: Д що стало дуже жарко, то ми рушили через луку, де трава була по коліна й аж кишіла продовгуватою, червонястою, '^розорокрилою сараною, що хмарами здіймалася довкола нас дзижчала, мов косарки, тоді рушили вгору по невисоких узгір'ях, потім униз довгим стрімким схилом і, нарешті, долиною, над якою теж дзижчали хмари сарани; в таборі ми вже застали, Карла з його куду.

Коли я проходив повз намет білувальника, той показав мені антилоп'ячу голову, з якої на місці шиї капюшоном звисала Шкура, а там, де череп було відокремлено від хребта, ще капала! Кров, — то був якийсь дивний і жалюгідний куду. І тільки морда від очей до ніздрів, гладенька й