Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

І була якась химерна голова, важка й потворна.

Старий сидів під тентом з книжкою і курив люльку.

— Де Карл? — спитав я.

Мабуть, у своєму наметі. То що ви поробляли сьогодні?

— Та блукали навколо пагорба. Бачили двох самиць куду. Страшенно радий, що ви здобули його, — сказав я Карлові, ставши біля входу до його намету. — То як воно було?

— Ми сиділи в засідці, тубільці зробили мені знак пригнутись, а коли я підвів голову, то побачив його просто перед собою. Він здався мені велетенським.

— Ми чули ваш постріл. Куди ви його влучили?

— Здається, спочатку в ногу. Потім ми ганялися за ним, і я стріляв іще кілька разів, поки звалив його.

— А я чув тільки один постріл.

— Ні, їх було три або й чотири.

— Видно, гори заглушали постріли, якщо ви віддалились убік, ганяючись за ним. А роги в нього масивні й розкидисті.

— Дякую, — сказав Карл. — Сподіваюся, ви вполюєте значно кращого. Провідники казали, що там був іще один, але я його не бачив.

Я повернувся до нашого тенту, де сиділи Старий і Мама. Видно, вони були не в захваті від того куду.

— Що з вами? — спитав я.

— Ти бачив голову? — замість відповіді, спитала дружина.

— Атож.

— Яка ж бо вона страшна.

А що ти хочеш: це куду. Карл каже, там бігає іще один.

— Так, Чаро й слідопити запевняють, що той був із цим. Здоровенний самець із гарнющими рогами.

— От і чудово. Цього вб'ю я.

— Якщо він ще раз прийде.

— Добре, що' він застрелив куду, — сказала Мама.

— Б'юр> об заклад, він ще вб'є найбільшого куду на світі,— зауважив я.

— Я пОшлю його з Деном по чорних антилоп, — мовив Старий. — Адже так було домовлено: перший, хто вб'є куду, йде по чорних антилоп.

— Справді.

— А тільки здобудете свого куду ви, відразу рушаємо слідом за ними.

— Чудово!

Частина третя

НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Здавалося, ніби все це відбувалося цілий рік Ірому. І ось тепер, спечного полудня, після того як я підстрелив десарку, ми їдемо на солонець, марно згаявши п'ять днів спершу на тому солонці, де поталанило Карлові, потім серед високих низьких пагорбів й, урешті, на рівнині,— на додачу до всього, Нам зіпсував полювання ваговоз отого австріяка. І я весь час пам'ятав, що до від'їзду залишається два дні. М'Кола також пам'ятав це, — тепер ми полювали як рівні й не дивились один до одного зверхньо; нас непокоїло тільки одне — брак часу — та ще досада, що не знаємо місцевості й залежимо від провідників, які всілися нам на шию.

Наш водій, Камау, був з племені кікуйю; цей тихий чоловік років тридцяти п’яти в старій коричневій сукняній куртці, ви-юйнутій якимсь мисливцем, у штанях з великими й уже протертими латками на колінах та вкрай заношеній сорочці якось умудрявся виглядати ошатним. Скромний і тихий, Камау був чудовий водій; і ось зараз, коли ми з хащів виїхали на голу пустельну рівнину, я подивився на нього, такого чепурного в старій, застебнутій англійською шпилькою куртці; скромність Камау, приязнь і вправність викликали в мене захват, і я згадав, як він мйло не вмер від пропасниці за нашої першої подорожі; мене це ЇОді злякало тільки тому, що ми могли залишитися без водія. Тепер же його смерть за будь-яких обставин була б для мене куди важчою втратою. І тут же, відігнавши цю зворушливу думку про далеку й малоймовірну смерть Камау, я почав думати про те, Що залюбки увігнав би Девідові Герріку дробу в зад, коли він корчить із себе великого слідопита, а тоді подивився б на вираз його обличчя. Саме тієї миті ми зігнали другий табун цесарок. М'Кола простяг мені рушницю, але я заперечливо похитав головою. Він завзято закивав і мовив: «Добре! Дуже добре!» — а я наказав Камау їхати далі. Це збентежило Герріка, й він виголосив Цілу промову: «Хіба нам не потрібні цесарки? Ось вам і цесарки. Кращих не знайдете!» Та я думав про інше: за спідометром до солонцю лишалося зо три милі, і я не збирався полохати антилоп стріляниною, як ото автомашина австріяка налякала КУДУ саме тоді, коли ми чигали на нього в засідці.

Ми вийшли з машини біля купки миршавих дерев милі за ®ід солонців і рушили піщаною дорогою до першого солонця Що лежав на галявині ліворуч від стежки. Десь із милю ми рухалися тихо, розтягтись вервечкою — попереду грамотій Абдулла, за ним я, а за мною М'Кола й Геррік. Далі дорога розгруз-ла. Там, де глину вкривав тонкий шар піску, стояли калюжі, і було видно, що тут пройшла злива і далі дорога така сама багниста. Я не відразу збагнув, у чому річ, але Геррік розкинув руки, глянув на небо й люто вишкірив зуби.

— Недобре, — прошепотів М'Кола.

Геррік заговорив на повний голос.

— Цить, поганцю! — просичав я й приклав пальця до губів. Та він торочив так само голосно, вказуючи то на небо, то на розгрузлу від дощу дорогу, а я тим часом шукав у словнику слово «замовкнути». Так і не знайшовши його, я затулив йому рота тильним боком долоні, й аж тоді він ошелешено замовк.

— М'Коло! — мовив я.

— Га? — озвався він.

— Що він казав?

— На солонці недобре.

— А-а.

То он воно що. А я вважав, що дощ допоможе слідопитам.

— Коли був дощ? — спитав я.

— Вночі,— відповів М'Кола.

Геррік знову заговорив, і я ще раз затулив йому рота.

— М'Коло!

— Га?

— Є другий солонець, — мовив я, вказуючи в напрямку великого лісового солонцю, що, як я знав, був значно вище, бо ж ми тільки трохи піднялися на гору крізь чагарник. — Другий солонець хороший?

— Можливо.

М'Кола щось тихо сказав Геррікові; той, видно, неабияк образився, але більше рота не розтуляв, і ми пішли, обминаючи калюжі, до глибокої западини, яка, напевне, була майже затоплена водою. Тут Геррік знов почав шепотіти, але М'Кола прицитьнув на нього.

— Уперед, — сказав я, і з М'Колою на чолі ми рушили по вогкому піску старого річища до верхнього солонцю.

Раптом М'Кола застиг непорушно, а тоді нахилився й шепнув мені.

— Людина.

На піску виднів слід.

— Шенці,— мовив він, що означало «тубілець».

Ми рушили по сліду, повільно пробираючись між деревами, обережно підійшли до солонцю й позалазили в