Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Недобре, — сказав він. — Ходімо.

Ми вийшли на солонець. Усе, що тут відбулося, було ясно виписано на землі. Ми побачили сліди трьох великих куду на вологому пригірку, де вони сходили на солонець. А поряд якісь інші, глибокі, мов вирізані ножем сліди — від місця, де вони, підстрибнувши, кинулись навтіки, коли бренькнула тятива, — і нечіткі, розвезені відбитки копит там, де вони дерлись по схилу; ще далі сліди губились у заростях. Ми обдивлялись землю паралельно до слідів антилоп, але слідів людини не виявили: мисливець з луком схибив.

М'Кола люто повторив:

— Шенці!

Ми трохи пройшли по сліду мисливця, що вів назад до дороги. Потім засіли в курені й простирчали там, поки посутеніло й став накрапати дощ. Дичина так і не прийшла на солонець. Під дощем ми поплентали до машини. Отже, якийсь тубілець полював на наших куду, наполохав їх, і тепер з цього солонцю користі ніякої.

З великої брезентової підстилки Камау спорудив тент, повісив усередині мою москітну сітку й поставив розкладачку; М'Кола позаносив під тент наші продукти. Потім Геррік і Абдулла розпалили вогонь і разом з Камау і М'Колою заходились готувати вечерю. Вони збирались спати в автомашині. Мрячив дощ, я ррздягся під тентом, надяг теплу піжаму, сів на розкладачку, з'їв шмат смаженої цесарки й випив два кухлі віскі наполовину з водою.

Увійшов М'Кола, поважний, стурбований і, незграбно повертаючись під тісним тентом, узяв мій одяг, який я поклав у головах, замість подушки, розгорнув і знов згорнув його, вкрай недбало, й підсунув під ковдру. Він приніс три бляшанки й спитав, чи не треба відкрити їх.

— Ні.

— Чаю? — спитав він.

— К бісу чай!

. — Не треба чаю?

— Віскі краще.

— Так, — з почуттям погодився він. — Так.

— А чай питимемо вранці. Вдосвіта.

— Гаразд, бвана М'Кумба.

— Спи тут. Надворі дощ. — Я показав на брезент, де тихо по-рощили краплини, — то найприємніший звук для нас, що часто живемо просто неба. Так, це був приємний шум, який, однак, Віщував нам мало хорошого.

— Гаразд.

— Візьми попоїж.

— Гаразд. Не хочеш чаю?

— К бісу чай!

— А віскі? — з надією спитав він.

— Віскі скінчилося.

— Віскі,— з твердою наполегливістю повторив він.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Піди поїж.

Наливши в кухоль віскі наполовину з водою, я заліз під москітну сітку, намацав свою одежу, знов ретельно згорнув її й поклав у голови, тоді ліг на бік. Спираючись на лікоть, неквапно випив віскі, потім поставив кухля, намацав під розкладачкою спрінгфілд, поклав поруч із собою під ковдру ліхтарик і невдовзі заснув під заколисливий шум дощу. Я був прокинувся, коли зайшов М'Кола й став стелитися та вкладатися, — вдруге я пробудився вночі й почув поруч його сонне дихання. Вранці він устав і закип'ятив чай, коли я ще спав.

— Чай, — сказав він, стягуючи з мене ковдру.

— Ох, цей клятий чай, — буркнув я і сів на розкладачці, ще не зовсім прокинувшись.

Стояв сірий мокрий ранок. Дощ ущух, але над землею завис туман. На солонці ми побачили, що він затоплений водою, а довкола — хоч би слід. Ми обнишпорили мокрі чагарі й вийшли на рівнину, сподіваючись виявити слід на мокрій землі і по цьому сліду вийти на куду. Та марно. Ми перетнули дорогу й рушили вздовж кущів, обходячи відкрите болітце. Я сподівався зустріти носорога, але в той час, як нам знай траплялися великі купи свіжого кізяку носорога, після дощу не з'явилося жодного сліду. Одного разу ми почули кліщоїдів і, піднявши голови, побачили, як ці птахи, швидко лопочучи крильми, летіли на північ над густим чагарником. Ми зробили велике коло, але нічого не знайшли, крім свіжих слідів гієни й самиці куду. М'Кола показав мені невеликий Череп куду з одним чудовим і довгим крученим рогом, що застряг у стовбурі дерева. Другий ріг ми розшукали в траві, і я повернув його на місце — вставив у отвір в черепі куду.

— Шенці,— знов сказав М'Кола й зобразив, ніби натягує лука. Череп був зовсім чистий, і тільки в порожніх рогах зібрався якийсь слиз, що нестерпно смердів. Вдавши, що не чую смороду, я простяг роги Геррікові, а той незворушно передав їх Абдуллі. Абдулла зморщив свого приплюснутого носа й похитав головою. Роги й справді огидно смерділи. М'Кола і я засміялись, але з обличчя Герріка не сходив незворушний доброчесний вираз.

Я подумав, що непогано б проїхатись дорогою, виглядаючи куду й спиняючись біля кожної підозрілої галявини. Тож ми сіли в машину й поїхали. Але даремно ми обнишпорювали все. Тим часом зійшло сонце і дорога ожила: нею пішли подорожні — одні в білій одежі, інші й зовсім голі, тож ми вирішили поверну-

лгися до табору. По дорозі зробили зупинку й підкрались іще до одного солонцю. Там ми помітили антилопу-палу, її шкура здавалася червоною, де сонячні промені, пробиваючись крізь листя, рсявали її. Довкола було повно слідів куду. Ми позарівнювали їх і поїхали далі.

Біля табору ми побачили над собою хмару сарани, що летіла да захід, і все небо мерехтіло, мов кадри зі старого кінофільму, тільки не сірі, а червонясті. Нам назустріч вийшли Мама й Старий. Вони були вкрай розчаровані: на табір не впало жодної краплини дощу, тож вони сподівались, що ми повернемось не з порожніми руками.

— То мій колега-літератор поїхав?

'— Так, — відповів Старий. — Він подався до Хандені.

— Він говорив зі мною про американських жінок, — сказала Мама. — Бідний Тато, а я ж була певна, що тобі сьогодні пощастить. Клятий дощ!

— То що він говорив про американських жінок?

— Що вони жахливі.

— Він міркує досить розсудливо, — зауважив Старий. — А те-«пер розповідайте, як вам велося сьогодні.

Ми всілися під тентом, і я розповів їм про події дня.

— То був вандеробо, — зробив висновок Старий. — А вони кепські стрільці. Атож, не поталанило вам.

— А як на мене, то один із бродячих тубільців, що йдуть із дуком і стрілами дорогою. Він набачив солонець, а звідти стежкою дістався до другого.

— Навряд. Ті носять свої луки й стріли для самозахисту. Вони не мисливці.

' — Хто б то не був, а справу нам зіпсував.

— Одне слово, не пощастило. А тут іще й дощ. Я поставив Дозорців на обох пагорбах, але вони нічого не бачили.

— Ну, в нас іще є завтрашній день. То коли нам треба від'їжджати?

— Післязавтра.

— От клятий тубілець!

— А Карл, мабуть, уже порозганяв усіх чорних антилоп.

— Ми не встигнемо з'їздити до попереднього табору по роги. А знаєш новину?

— Ні.

— Я дала