Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Сучасна польська повість 📚 - Українською

Читати книгу - "Сучасна польська повість"

263
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сучасна польська повість" автора Корнель Пилипович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 127
Перейти на сторінку:
обох рук».

Та не міг згадати, що було перед тим, як збудився від цього жару, який розтоплював мозок. «Може, я в пеклі?» — подумав він і злякався, бо цьому ніколи не буде кінця, ніколи, вічні муки, аби тільки мати не дізналась, бо не матиме спокою до смерті; в заструпіле лице несміло війнув холодок, і стало темніше, тоді він зважився розплющити очі; над ним було небо, воно якось чудно стояло сторч, соковита хмара кидала на землю майже матеріальну тінь, і він зрозумів, що ніяке це не пекло. «Мене не вбили, це дивно, вони ж добивають усіх поранених, може, подумали, що я мертвий, або мусили тікати, тільки ж хто міг їх переслідувати? Якби з цієї хмари линув дощ, дрібний дощик, хоч трошки дощу, може, вдалося б розімкнути набряклі губи». Але хмара зріділа й поблідла, потім відсунулась на край неба, сонце знов навалилось на обличчя, й повітря застигло, задеренчало, мов тріснута шибка, час зупинився. «Не доживу до вечора, — подумав він байдуже, — хіба що Петер прийде, саме Петер, більш ніхто не прийде сюди, тільки Петер, коли й він не лежить десь поблизу лицем до сонця». Ось знов насунулась благодатна хмара, пухка й розложиста. Тепер Бартек виразно розгледів берег глибокого яру, порослий квітучим вересом; Магда любить верес, любить цей ніжний колір, в неї є сукня, неначе зіткана з квітучого вересу, що дуже личить Магді, це вона сидить там, нагорі, в цій вересовій сукні, розкинувши поділ, тільки лице її в затінку, вона ховається від нього, затаїлась, жартуючи, не знає, що він на порозі двох світів, що вже був у пеклі, що не доживе до вечора; якби знала, зійшла б сюди, відігнала мухи, які вже обсіли його, наче мерця; тепер треба пошукати руки, вдалося, ось права, є, тільки дуже болить у плечі, а ліва, що з лівою?

Неймовірно, щоб зовсім не було лівої руки, а проте її ніде нема. Хмари купчаться над яром, небо опускається нижче, і нарешті рідкі важкі краплі б’ють по землі, по лобі, обмивають заструпіле обличчя. Бартек повертає голову, підставляє під дощ то одну, то другу щоку, а дощ все рясніший, боляче шмагає по набряклих губах, вода просочується в рот і виливається з кутиків губ, бо Бартек не може її ковтнути; «Магда вимокне від такої зливи», — ця думка ясна, виразна. «Сентиментальний тюхтій», я завжди був сентиментальний, так казав ще Сворновський, шибайголова з мишею на гузні; сентиментальний — це ніби трохи недотепа, тільки Кароль не сентиментальний, в нього таке енергійне обличчя — хто це сказав? Хтось сказав саме так; тепер перед ним обличчя Кароля з затаєним гнівом у бистрих, блискучих голубих очах, сиві скроні на двадцять п’ятому році життя; це обличчя не сентиментальне. Каролю сентиментальність не властива, зараз Бартек відзначає це без найменшого жалю, без тіні заздрості, яка псує відносини, заздрість завжди псує відносини, як потяг до жінок псує партизана, як горілка псує дисциплінованого солдата. Капітане Новак, ви як недосолений капусняк, ніби й добра страва, а їсти гидко, додому йому кортить, навоювався, бачте, пацифіст з минулим лісового отамана; тільки не отамана, громадянине майор, як побачу майора-моралізатора, з душі верне, всі розумні слова Модеста і всі його боягузливі вчинки стоять мені кісткою в горлі, аж ригати хочеться, шановний майоре; ти п’яний, Новак; «капітане Новак» треба казати, або «капітане Бартек»; протверезися спочатку, Новак; я вже не протвережуся, не протвережуся під цим дощем, ніколи не протвережуся, п’янісінький стану перед господом богом або зіб’юся з дороги й потраплю в пекло, я вже був у пеклі; чого тобі, Петере, чого тобі, тепер уже нічим не зарадиш, не торсай мене, Петере, останню руку відірвеш, болить, болить; власне, це вже ніч, майже ніч, вночі я вмру, не винесеш мене з цієї прірви, нащо ти причепив цю дідівську бороду, думаєш, не впізнаю тебе, покинь, болить…

Він почув тільки «бо…», тільки цей уривок слова прорвався крізь стиснуте судомою горло, і Бартек сторчголов шугнув у пітьму, певний, цілком певний, що назавжди, на віки вічні, і прийняв це майже з радістю; довго він був певен, що канув у вічність, дуже довго, бо коли його вуха знов набули болючої здатності чути, подумав, що це вже, мабуть, половина вічності; не так і погано в цьому світі, який живі називають «той світ», тут зовсім непогано, можна навіть поворушити лівою рукою, якої не було, її відірвала смерть, ця відірвана рука не болить, блимає підсліпуватий вогник, то не небесне сяйво, о ні, вогник чадить, а поруч стоїть Петер, зі своєю приробленою бородою…

— Петер?

— Що ти, голубе, який я Петер, мене зроду Матусом кличуть.

— А в мене обидві руки?

— Обидві, тільки одна негодяща, але я гангрину накормив хлібом та павутинням.

— Що ти верзеш, чоловіче?

— Я вже не чоловік, я гієна, а кажу до діла, приклав я тобі до рани хліба з павутинням, він витягає гангрину, трупну отруту, от ти й обізвався. Петер отой, він хто такий?

— Нема вже Петера. Звалило там, у вересі.

— Багатьох там звалили. І багатьох рішили.

— Давно я в цій землянці?

— Календаря я не маю, костьол у Мураї спалили, не дзвонить, як на мене, то виходить п’ятий день, а може, й шостий, я думав, ти з голоду сконаєш.

— Але в мене лівої руки не було, — не вгавав Бартек, — коли трохи очумавсь, я шукав її й не знайшов.

— Може, затерпла, ти ж лежав на ній.

— Хай йому чорт, що ж воно буде?

— Горлорізи сюди не прийдуть.

— Не прийдуть?

— Вони мене бояться. В мені біс сидить.

Знову вернувся страх. Він божевільний, єдиний чоловік на цьому-тому світі і той несповна розуму, понурий дивак та ще й дуже говіркий, звісно, тут нема з ким говорити.

— Ти пустельник?

— Я гієна.

— Що це значить?

— Ходжу по кладовищах, свіжих кладовищах, де поб’ються, навбивають одні одних, перше ніж друге військо прийде ховати, я ходжу серед трупів, кожному зазираю в лице, як голова с, дивлюсь, може, котрий ще живий, може, мій син живий…

— Твого сина вбили?

— Вбили. Ходжу, може, котрий ще живий, але живого нема ні одного, вони всіх добивають, а тебе не побачили, значиться, бог над тобою змилувався.

— Давно вбили сина?

— Цього недавно. А другого трохи раніш. Тебе встрелили, та не добили, над тобою бог змилувався, а наді мною ні, в мені біс сидить.

Знов страх, мороз поза спиною йде, спина якась ніби чужа, неначе зсохлася, треба

1 ... 72 73 74 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сучасна польська повість"