Читати книгу - "Останній з могікан"

Молоді хлопці, що їхнім обов'язком було охороняти бранця, зв'язали йому руки ликом і в глибокій зловісній тиші вивели його з хатини. Тільки вже на виході Анкес трохи завагався. Він обернувся й кинув гордовитий погляд на своїх ворогів, а Данкен вичитав у цьому погляді щось наче відблиск надії.

Магуа чи то задовольнився цим своїм успіхом, чи то надміру був заклопотаний якимись темними планами, але більше вже не розпитував. Закутавшись у плаща, він також вийшов, не повівши далі тієї розмови, що могла б виявитись фатальною для його сусіди, Данкена. А сам Гейворд, дарма що твердий вдачею, — пойнятий гнівом і тривогою за Анкеса, полегшено перевів подих, коли не стало цього небезпечного й підступного ворога. Збудження від промови Магуа поволі влягалося. Вояки посідали, і хмари диму знову повили хатину. Так минуло чи не півгодини — ніхто, не озивався й навіть очей не підводив. Поважністю й задумою наповнена мовчанка, — як звичайно буває в цих людей, запальних і стриманих воднораз, — заступила бурхливий спалах емоцій.

Докуривши люльку, ватаг, що просив Данкенової допомоги, нарешті, зібрався рушати й скинув пальцем удаваному лікареві йти за собою. Продираючись крізь пасма диму, Данкен дуже був радий хоч аж тепер передихнути чистим і прохолодним повітрям літнього вечора.

Індіянин не пішов до осель, де марно шукав бранки Гейворд, а повернув убік, просто до підніжжя гори, що нависла над гуронським селищем. Вузька й колінкувата стежка поросла густим чагарником. Хлопчаки знов гуляли на галявині — наслідуючи недавню дійсність, вони гралися в утечу до стовпа. Аби гру цю зробити чимправдивішою, якийсь зух підклав огонь у вцілілі ще купи сушні. Полум'я одного з таких вогнищ освітлювало дорогу ватагові й Данкену і робило довколишній суворий краєвид ще більш диким. Бувши недалеко від голої скелі, вони вийшли на трав'яний острівець між кущів і мали вже його перетяти, коли це хтось підкинув ще хмизу до багаття. Вогонь бухнув угору й вихопив на світло навіть найдальші закутини, а на тлі білої скелі враз постала якась темна й таємнича постать, що перегородила їм дорогу. Індіянин, завагавшись, пристанув і почекав на Данкена. Велика чорна брила, що спершу видалась завмерлою, якось дивно порушилася з місця. Ізнов полум'я пояскравішало, і невідома об'ява чіткіше проступила: верхня частина її безнастанно колихалася, хоч ціла та істота нібито сиділа на землі. Тепер навіть Данкен упізнав, що то ведмідь. Гарчав він голосно й сердито, подеколи зблискували непевно його очі, але поза тим ніяких лихих намірів звір не виявляв. Гуронові принаймні ведмідь видався миролюбним, бо, пильно приглянувшись йому, ватаг спокійно рушив далі.

Данкен, знаючи, що в індіян часто ведмеді бувають за свійських, подумав, що це якийсь улюбленець племені вибрався підживитись. ()тож він трохи заспокоївся й поспішив за індіянином, а ведмідь дав їм вільно пройти. Гурон уже не придивлявся до цього несподіваного гостя, тоді як Гейворд мимохіть таки озирався назад, побоюючись нападу з-за спини. Хвилювання його знов ожило, коли він спостеріг, що звір невідступно точиться за ними стежкою. Данкен хотів уже про це зняти мову, але тут, власне, індіянин відхилив двері з кори й увійшов до печери в глибині скелі.

Скориставшись цією нагодою втекти, Данкен радий був навіть і такому благому захисткові перед звіром. Ввійшовши, однак, він зараз же відчув, що пелехань і собі шарпає двері, а оце вже й заступив своїм тілищем увесь прохід. Вони опинились тепер у вузькій і довгій розколині, звідки неможливо було відступити, не спіткавшися з ведмедем. Юнакові залишалось тільки йти далі за провідником-індіянином, ступаючи якомога до нього ближче. Він чув, як ведмідь часто гарчав йому за спиною, а раз-другий то й пробував покласти лаписько на плече, наче хотів зупинити Данкена.

Хтозна, як довго здолав би Гейворд витримувати таке напруження, але, на щастя, скоро дійшло до полегкості. Перед ними весь час мерехтіло слабке світло, і ось тепер вони опинились біля його джерела.

Велика порожнина в скелястому масиві простими, але винахідливими перегородками з каменю, галуззя та кори була поділена на багато осібних приміщень. Отвори вгорі пропускали денне світло, а вночі тут послуговувалися натомість вогнищами та смолоскипами. В цій печері гурони хоронили найцінніше своє добро, і зокрема те, що належало всьому племені. Сюди ж таки помістили, як виявилося і хвору жінку, гадану жертву злого духа, — мовляв, через каміння йому важче доступитись, аніж через листяну покрівлю хатини. Комірчина, куди завітали Данкен і його провідник, саме й була вділена для недужої. Гурон підійшов до її лежанки, круг якої стояв гурт жінок, а Гейворд з подивом помітив серед них свого зниклого друга — Девіда.

Одного погляду вистачило Данкенові переконатись, що вилікувати цю хвору — понад його сили. Вона лежала, наче паралічем розбита, байдужа до всього навколо і, на щастя, нечула до своїх страждань. Гейворд навіть втішився, що його крутійство стосуватиметься людини, занадто слабої, щоб її обходили успіх чи неуспіх цих маніпуляцій. Отож легенькі докори сумління за ошуканство притихли, і Данкен уже почав обдумувати, як найвідповідніш відіграти свою роль, аж нараз він побачив, що його випереджують і саме спробою появити силу музики.

Гемет ще перед приходом Данкена та індіянина лагодився був до духовного співу; тепер же він на хвильку забарився, але потім гаки подав тон своєю сопілкою і розпочав гімн, що мав би сподіяти чудо, коли б була достатня віра в потугу. Ніхто псалмістові не став ви заваді — індіяни поважали його причинність, а Данкен радий був хоч би й такій затримці. Ще не завмерли останні ноти Геметового співу, як Гейворд аж здригнувся з несподіванки, почувши позад себе чийсь підмогильний голос, що вторував співакові. Оглянувшись, він побачив у темній закутині печери пелехатого звіра, що сидів на задніх лапах, без угаву розколихував тулуба і гаркувато муркотів якщо не слова, то, в усякому разі, мелодію псалма.

Легше уявити, аніж змалювати, як вразив Девіда цей незвичайний відлунок. Очам своїм не вірячи, він весь занімів з великого дива. Почуття, яке він схильний був вважати за зчудування (але яке більше скидалося на страх), вибило йому з голови хитро задуманий план сповістити Гейвордові важливу новину. Він тільки вигукнув: «Вона близько й чекає на вас!» — і прожогом вибіг з печери.

РОЗДІЛ XXV

Милюк. А роль лева у вас переписано? То дайте