Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Армагед-дом 📚 - Українською

Читати книгу - "Армагед-дом"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Армагед-дом" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 111
Перейти на сторінку:
запропоновані абітурієнтам теми, в Лідчиній душі прокинулася недобра підозра…

І от підозра підтвердилась.

Вона вийшла з університету; хтось із нею навіть привітався, якась жінка її ж років, Лідка відповіла на привітання, але так і не второпала, хто ж це був. Опинившись на вулиці, у затінку запилених тополь і лип, вона відчула раптом полегшення — ну їх усіх під три чорти. Свобода. Цілковита свобода. Іспити скасовано, скасовано виснажливу підготовку, тепер треба небагато — зібрати рюкзаки й рушити з міста…

Ні, ідея з рюкзаками спала на думку вже Максимову — годину по тому.

Лідка зібрала залишки своїх накопичень. Разом вони пішли в спорттовари й купили намет. Два рюкзаки знайшлись у Максимова вдома. Матері він сказав, що йде з хлопцями в похід; решта півдні пішли на гарячкове збирання.

Радіо бурмотіло про нову технологію навчань — фахівці з якогось там заводу виготовили надувні муляжі Воріт, які легко переносяться з місця на місце за допомогою гелікоптерів. Таким чином навчання набувають стовідсоткової достовірності — як і під час справжньої евакуації, ніхто не знає, де опиняться Ворота, і лише інформація зі штабу ЦО відкриває цю таємницю…

Лідка не вміла як слід укладати рюкзак. Їй ніколи не випадало мандрувати пішки. Максимов мав певний туристський досвід; десь до півночі збирання було завершено, зате Лідчина квартирка мала вигляд, як після мриги…

Лідка прокинулася від того, що в наметі зробилося душно. Вона зітхнула глибше — й відразу заворушився Максимов. Очевидно, він давно вже лежав без сну.

— Рука затерпла?

— Ні…

— Котра година?

— Не знаю…

— Дощу наче немає… Артемчику, я визирну, подивлюсь.

Вона розшнурувала заслону. Свіже повітря здалося солодким на смак і зовсім не холодним; Лідка обережно визирнула назовні.

Ніч була світла, хоча небо досі було затягнуте хмарами. Світанок, подумала Лідка, і помилилась.

Вона подивилась угору — і завмерла з відкритим ротом. У небі пливли кольорові дими. Яскраві, фосфоресцентні. Там, де за обрієм лишилося місто, стояла тепер заграва.

— Артемчику… Це пожежа?!

Максимов уже стояв поруч. Кольорові хмари відбивались у широко розплющених очах.

— Це… тихіше, Лідо. Нічого. Це, мабуть, великі навчання.

Вона проковтнула слину. Так, щось таке бурмотіло радіо.

Великі загальні навчання, п’ять видів сигналів, повна імітація…

— Яке щастя, що ти провалився на іспиті. Яке щастя, що ми пішли.

Максимов підняв плечі. Зіщулився від вогкого вітру:

— Ми пішли… а вони там усі лишились. Мама, Костя, всі твої… Бігають, як барани. «Цілковита імітація», блін… Не здивуюсь, якщо вони бомбу кинуть, для атмосфери.

Лідка насупилась. Холодний черв’ячок ворухнувся у грудях, прослизнув у живіт. То був не страх навіть — відраза.

— Не бійся, — сказав Максимов. — Ну їх усіх к бісу.

Лідка обійняла його за плечі — і раптом побачила, що він вищий за неї на півголови.

Він продовжує рости. Давно виріс зі шкільної форми. І, можливо, виросте зі шкільного кохання?

Думка була цього разу абсолютно спокійною, тверезою, без жодної екзальтації.

Добре, що він не бачив її обличчя.

* * *

«Центральний штаб ЦО висловлює співчуття родичам та близьким покійних. Ухвалено рішення про призначення матеріальної компенсації…»

(Телевізійне звернення до громадян із нагоди подій 2 серпня 18-го року)

«…у кращому разі грубі помилки. У найкоротший термін ізолювати групу інструкторів, що перебували в районі Поштової площі в період із шостої двадцять до сьомої нуль-нуль. Відновити протоколи переговорів зі штабом… Сформувати офіційний запит командувачу саперних військ, чиї дії зрештою призвели…»

(Внутрішній документ ЦШ ЦО, З серпня 18-го року)

«…не тисяча осіб, як сказано в офіційному зверненні, а щонайменше п’ять тисяч (якщо не рахувати поранених). Їх ховають на різних кладовищах, навіть за межами міста, навіть в області. ЦО шукає змови, звинувачує армію, у той час як цей страхітливий рукотворний апокаліпсис — цілковито на совісті ЦО й особисто Президента…»

(Листівка).

І спитав Господь: «Чому Ворота стоять порожні?» — «Нема кому рятуватися, Господи, — відповіли йому. — Усіх заморили в процесі навчання».

(Анекдот)

* * *

Вони вилежувались на траві, дивлячись у небо. Хмари пливли ніби в подвійних торочках — перший ряд утворювали похилені колоски трави. Другий був вище — зелені крони сосен.

— Артемчику…

— Що?

— Здогадайся.

— Просто зараз? На голій землі?!

Сміх.

У небі живою сіткою рухалась величезна пташина зграя.

Геть від міста.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Стояла спека. Над залишками розтрісканого асфальту тремтіло марево; попелища ще пахли димом, і подекуди серед них блукали знахабнілі, сонні мародери.

Будинок перекосився. Мешканцям так і не вдалося повернутись у власні квартири; хтось одержав страховку, а хтось ні. Якщо врахувати, яких утрат зазнали під час апокаліпсису страхові фонди…

У деяких квартирах на власну відповідальність тулилися самосели. Кожного з них змушували підписати папірець, що мешканець, мовляв, попереджений про аварійну небезпеку, і якщо його, мешканця, колись накриє дахом і поховає під руїнами — це його, мешканця, проблеми. Хоче жити — хай перебирається в барак.

Але поки що будинок стояв — без світла і води; на подвір’ї в рядок розмістилися дощані нужники. Усього дев’ять штук; запах стояв відповідний.

Бронзова дошка на фасаді будинку стала чиєюсь здобиччю. Певно, її потягли збиральники кольорових металів. Багато хто тепер промишляє саме збиранням брухту… А що робити?

Лідка сиділа на лавці, що бозна-як збереглася посеред розгромленого подвір’я, і, примруживши очі, дивилась, як метушаться в щілині під каменем червоні жучки-солдатики.

Думок не було. Порожнеча. Марево.

Хтось підійшов з боку під’їзду. Потупцяв поруч; його розношені спортивні туфлі лишали фігурні сліди в рожевуватій, як пудра, пилюці.

— Ти постарішала, — сказав хтось.

Лідка підвела голову. Перед нею стояв сорокарічний Слава Зарудний — щоправда, тепер йому можна було дати всі п’ятдесят.

— Ти теж маєш не найкращий вигляд, — сказала вона через силу.

— Чого тобі треба, Лідо?

— Фотографію, — вона сховала під лавку ноги в тканинних босоніжках. — Батькову фотографію, я знаю, в тебе збереглися фотоплакати.

— А де твоя? — після паузи спитав немолодий дядько, що був колись хлопчиком Славком.

— Згоріла, — коротко відгукнулась Лідка. — Дай.

— Нащо тобі? — спитав Зарудний із раптовою злістю. — Нащо тобі? У тебе стає совісті… після всього, що ти зробила! Після всього… що ви з Рисюком зробили! Ти зрадила батькове ім’я… не раз і не двічі! Спершу ти взяла його собі — брехнею! Потім ти… ви… його ім’ям… усю цю мерзоту! Ви, вбивці… кати… дресирувальники… батьковим іменем… дурки — батьковим іменем! Розстріли — батьковим іменем! Заради світлого майбутнього! Заради безкровного апокаліпсису! А ось подивись тепер… подивися навколо… Що, маєте?

1 ... 72 73 74 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Армагед-дом"