Читати книгу - "Армагед-дом"

Під його поглядом вона пройшла на кухню. До приходу Максимова лишалося десять хвилин; вона молола каву й намагалася переконати себе, що нічого жахливого не відбувається. Ну, напився голова адміністрації, ну, зітнуться вони з Артемом. Нічого. Нічого страшного. Завадити поєднанню Лідки з Максимовим не зможе ні Президент, ні його адміністрація, ні вся ЦО, разом узяті…

Коли вона повернулася до кімнати, Рисюк стояв перед відчиненим вікном і замислено колупався в горщику з кактусом. І кидав униз дрібні камінці, дрібки землі та піску.

— А-а-а… Он він іде.

Лідка глянула через його плече. Подвір’ям ішов, похитуючи торбою, Максимов. Ішов не ховаючись, як давно звик ходити. За деревами гуркотіли машини, десь гримів трамвай, і більше жодних звуків не було посеред цього червня, та все одно здавалося, що кожен максимівський крок лягає на ритм нечутного маршу.

Лідка мимоволі всміхнулась. Навіть тепер їй було приємно дивитися, як він іде; напруга, викликана візитом Рисюка, потихеньку відтавала, відходила, зникала.

— На мого хлопця схожий, — сказав Рисюк. — Цікаво, що б я сказав, якби мій хлопець зійшовся з учителицею…

Останнє слово-покруч вочевидь поєднувало в собі «вчительку» і «телицю». Лідка посміхнулась:

— Ти б не дізнався, татусю. Сумніваюся, щоб твій хлопець звіряв тобі секрети. Коли ти його бачив востаннє?

Рисюк різко повернувся. Похитнувся, і Лідка злякалась, що він випаде з вікна.

— Я його бачив… Я бачив, Лідо. Але я його в списки пільговиків — не заніс… Не заніс. Лише посади… «Домовлений час» — до мінімуму… Якби в тебе були діти, Лідо… Та ти зрозумій. Якби в тебе був вибір — пускати свого… учня… з усіма, в чергу, чи в «домовлений час»… Ти б… як, га?

Підходячи до будинку, Максимов звично підвів очі. І збився з кроку; швидко перевів погляд на дві чорні машини біля під’їзду, на чоловіків у партикулярних костюмах, що нудьгували на лавці, знову подивився на Лідчине вікно.

Вона відсунула Рисюка в глиб кімнати і привітально махнула Максимову рукою. Піднімайся, мовляв.

Хлопець секунду вагався, а потім вище підняв підборіддя й увійшов у під’їзд. Важко стукнули двері.

— Лідо, — глухо сказав Рисюк. — Ти мене не слухаєш. А це дуже важливо.

— Важливо? — механічно перепитала вона. На сходах ось-ось мали позначитись легкі максимівські кроки.

— Важливо, — Рисюк відсьорбнув від чашки. — Кава паскудна в тебе… Лідо, ми пізно почали. Надто пізно. Мало часу… Якби на кілька циклів… розтягти, починати з найменшого… без форсування… можливо, ми встигли б. Я кажу дурниці… Неможливо. Апокаліпсис не чекає…

Тенькнув дзвоник.

— Вибач, — сказала Лідка Рисюкові.

— Вибач і ти мені, — відгукнувся після паузи голова адміністрації.

Лідка вже йшла до дверей.

— Артеме, заходь… Це мій колишній однокласник, Ігор Георгійович. Зайшов за давньою звичкою.

— Це ми за давньою звичкою, — сказав Рисюк, поливаючи кактус залишками кави. — А ваше діло молоде… Танцюй, доки молодий! — він простягнув руку, збираючись скуйовдити Максимову волосся. Той відхилився; Рисюк відсмикнув руку й уважно подивився на долоню:

— Щось коротка в мене лінія життя… гаразд, Лідо. Коли треба буде влаштувати твого хлопця в універ — а його ж не братимуть, через батька… Коли треба буде влаштувати — телефонуй мені, а не проректору. Бо проректор потім однаково телефонує мені… Незручно виходить. Ну, бувай здорова.

Він поцілував її в щоку — Лідка не наважилася пручатись. Махнув рукою, пішов не озираючись, щільно й безгучно причинивши за собою двері.

* * *

«Нас дурять. Списки на першочергову евакуацію давно перероблені. У „домовлений час“ підуть не лише чиновники, а й усі їхні родичі. Президент Стужа своєю рукою вписав у списки „домовлених“ свого сина, онуків, невістку. А наші сини й онуки втратять дорогоцінний час — на них чекають землетруси і глефи, і тиснява перед Воротами… Президент Стужа зрадив ідеали, на гребені яких йому вдалося свого часу прийти до влади…»

(Листівка)

* * *

Намет був новий, жовтогарячий, пахнув гумою та спорттоварами. Ніхто-ніхто ще не спав у ньому. Нічийого-нічийого кохання не пам’ятало прогумоване дно.

По даху, вкритому поліетиленовою плівкою, тихенько стукотів дощ. Вони лежали обійнявшись, у цілковитій ізоляції від решти світу. Якби за щільно зашнурованим пологом стався б зараз апокаліпсис — вони, певно, так і не розімкнули б рук.

Учора їм удалося вибратись із міста, обминувши заставу ЦО. Болотом, через ярки, через ліс; під кінець шляху Лідка була виснажена дужче, ніж після навчальної тривоги, але при цьому абсолютно щаслива.

Вони вибрали місце для ночівлі — точніше, Максимов вибрав — на невеликому пагорбі, де слабкий вітер хоч трохи, та здував комарів. Максимову не подобалось, що намет яскравий. Такий намет легко помітити з гелікоптера; робити їм нема чого, казала Лідка позіхаючи. Робити їм нема чого, тільки виловлювати по лісах утікачів-туристів. А завтра — завтра ми підемо ще далі…

У напівсні їй примарився гелікоптер. Гуркотлива потвора, з черева якої звішується, ніби нутрощі, Президент Стужа.

А потім у намет навкарачки вліз Максимов, і Лідчин сон вивітрився сам собою.

Дотики. Розстебнута спортивна куртка, трикотажна футболка десь біля підборіддя. Гола максимівська спина, широка і гладенька, як стіл. Його підборіддя в несподівано м’якій щетині, його губи, його лоскітливе дихання. Лідка з усієї сили сіпнула ногою, щоб остаточно струсити спортивні штани і все, що на ній було вдягнене; у ледь відкриту заслону залетів комар і радісно задзвенів, виявивши так багато гарячої, просто-таки кипучої крові. Його прибили мимохідь.

Потім там, зовні, пішов дощ. Максимов турботливо загорнув Лідку спальником і ковдрою; зручно влаштувавши голову на його плечі, вона подумала, що не зможе його втратити. Що, втративши, негайно зведе рахунки з життям; думка виявилася такою нестерпною, що Лідка дозволила собі спитати:

— Артемчику, а ти впевнений, що не кинеш мене заради якоїсь молоденької…

І замовкла. Максимівські руки стиснулись дужче:

— Не кажи дурниць… Не гніви Бога.

Вони ще довго лежали, слухаючи дощ і дихання одне одного.

Іще два дні тому для них було дуже важливо, вступить Максимов до університету чи не вступить. Бо документи в нього, з легкої руки Рисюка, таки прийняли, і профільний іспит — кризову біологію — він склав на відмінно.

А на творі його завалили.

Позавчора вранці стали відомі оцінки; Лідка довго стояла перед паперовим простирадлом, на якому в довгому списку прізвищ був короткий запис — «Максимов — 2». Не можна сказати, щоб вона була так уже приголомшена, — вже тоді, коли Максимов перелічив їй