Читати книгу - "Армагед-дом"

У директорки були жовтаві довгі нігті в острівцях облупленого лаку. З-за вилог стильного ділового піджака визирали зовсім немодні мереживні манжети.

— …Робота в школі вимагає особливих моральних якостей… ви не педагог, на жаль. Жодним чином. Я не давала ходу численним скаргам батьків… і навіть учнів… так чи інакше цей навчальний рік був для вас першим і останнім… Прикро. До речі, в новому циклі він захоче мати дітей. Ви, як я розумію, нічим не зможете йому допомогти. У вас же безпліддя?

Порцелянова підставка для олівців, що розмістилася посеред директорського столу, являла собою голову клоуна, що сміявся. Подекуди емаль збилась, через що весела посмішка зробилася схожою на передсмертний вишкір.

Видовбаний череп. Замість мозку — пластмасові тільця ручок і фломастерів. На жовтому олівці повзає муха.

— У мене немає ніякого безпліддя, Раїсо Дмитрівно. Наступного разу вимагайте від ваших інформаторів відповідної лікарської довідки.

Директорка усміхнулась — від щоки до щоки розтеклися фарбовані губи.

Лідка вийшла з кабінету, дивлячись просто перед собою. Увійшла до туалету, озирнулась, чи не бачить хто; вийняла з торбинки упаковку слабенького транквілізатора.

Дном свідомості пройшла думка — якщо зжерти відразу все, то й проблем ніяких не буде…

Лідка вмилась холодною водою. Усміхнулася своєму відображенню в надтріснутому дзеркалі. Спершу жалібно осміхнулась, потім спокійно, потім упевнено.

Сховала упаковку, так і не надірвавши.

Багато честі, Раїсо Дмитрівно. Чхати на вас із високого мосту.

Вона чекала Максимова на сьому, але дзвоник у двері прозвучав на півгодини раніше. Вона саме виходила з душу; щільніше загорнувши халат і розпустивши зібране на маківці волосся, вона прочовгала до дверей. І так квапилась відчинити, що не спитала навіть «Хто там».

— Ти сьогодні ра…

Прохолодний вітер під’їзду проліз під поли халата й торкнувся Лідчиних голих ніг. Вона змовкла.

— Мені можна увійти? — скромно поцікавився голова адміністрації Президента, Ігор Георгійович Рисюк.

Лідка відсахнулась у глиб квартирки. Тісної, ніби скринька. Обдертої, нечепурної, злиденної.

Не чекаючи іншого запрошення, Ігор Георгійович переступив поріг. Від нього йшли запахи дорогого одеколону, нової натуральної шкіри і, здається, коньяку. Міцного, не зовсім устояного перегару.

— Ігоре, ти п’яний, — сказала Лідка, ніби ці слова могли її захистити.

Хтось із-за плеча Рисюка уважним оком окинув Лідчине житло (разом із неприбраною білизною на дивані, максимівським халатом на спинці стільця та безладом на письмовому столі). Нечутно забрався в коридор, причинив за собою двері, але не заклацнув.

— Я п’яний, — стомлено підтвердив Рисюк. — Я трагічно п’яний. Тверезим би я до тебе не приперся.

Він усівся на стілець; Лідчині думки перебували в паніці, а руки все стягували поли халата, хоча щільніше загорнутись було вже просто неможливо.

— Чому… ви… ти… не попередив? — пробурмотіла Лідка, чудово розуміючи, що до її слів найкраще підходить зараз визначення «белькотіння».

— Телеграмою? — в’їдливо поцікавився Рисюк. — У тебе ж нема телефону!

Лідка згребла все, що лежало на дивані, зіжмакала, запхала у відкриту пащу постільної шафки. Рисюк сидів, похитуючись назад-уперед; він майже не змінився зовні, але був украй, маніакально зосереджений. На краватці, трохи нижче від вузлика, виднілася свіжа плямка жиру.

Він спіймав її погляд.

— Я випив пляшку коньяку, — повідомив він уривчасто, ніби відповідаючи на непоставлене запитання.

— Я бачу, — сказала вона тихо.

— Сядь.

Вона сіла на диван. Потім підвелась:

— Я в своєму домі. Не командуй, будь ласка.

— Для тебе краще, — він примружився, — виробити однозначну реакцію на будь-які команди. Підкорення. Тоді в тебе є шанс.

Старий будильник, що служив іще Лідчиним батькам, відлічував хвилини до появи Максимова. Хвилин лишалося всього двадцять чотири. Хоча Максимов, звісно, може й спізнитись…

Та не набагато.

Рисюк знову спіймав її погляд. Посміхнувся:

— Я порушую твої плани?

— Так, — сказала вона ще тихіше.

Рисюк устав, і вона цілу секунду сподівалась, що він повернеться й вийде. Замість цього він підійшов до письмового столу, скинув на підлогу папери — конспекти з біології Максимова-абітурієнта — і якийсь час розглядав усміхнене обличчя Андрія Зарудного.

— Так я і думав.

— Що ти думав? — спитала вона сухо.

— Не має значення, — він запхнув руки в кишені піджака. — Звари мені кави, Лідо. У мене в голові туман якийсь, нічого не розібрати.

Вона мимоволі подивилася на будильник.

— Устигнеш! — гаркнув Рисюк. — Усе встигнеш, у крайньому разі, відправиш його митися в душі або робити уроки… доки ми з тобою поговоримо.

Лідка повільно вдихнула. І так само непоспіхом видихнула.

— Не сумуєш за нормальним життям? — спитав Рисюк на тон нижче.

— Яке життя ти називаєш нормальним?

Рисюк наморщив носа. Демонстративно подивився навколо; впав на диван, закинув ногу на ногу:

— Хочеш новий анекдот? Керівники ЦО влаштували конкурс для ентузіастів, чия система тренувань прогресивніша. Приїхали будівельник, пожежник і лікар. Будівельник каже: я запровадив для своїх підлеглих курс тренувального падіння, поетапно, до п’ятнадцяти метрів без страховки. Пожежник каже: я запровадив для своїх підлеглих курс тренувальної пожежі, поетапно, до п’ятнадцяти хвилин перебування у відкритому полум’ї. Лікар каже: а я запровадив для своїх пацієнтів курс тренувальної смерті, поетапно, до п’ятнадцяти годин перебування в забитій домовині… Не смішно?

Лідка мовчала.

— То ти варитимеш каву чи ні? — спитав він вкрадливо.

Лідка мовчала.

— Ти не бажаєш мене бачити? Фанатика і мерзотника, ґвалтівника в усіх значеннях?

Лідка напружилась. Колись — тепер їй здавалося, що дуже давно, — вона, здається, сказала Рисюкові щось подібне. Якісь схожі прикрі слова. Цікаво, що вона забула, а голова адміністрації пам’ятає.

— Навіщо ти прийшов? Хіба ти не маєш інших справ — державного значення?

Рисюк важко підвівся з дивана. Підійшов до столу. Подивився в усміхнене обличчя Зарудного — похмуро, майже з ненавистю.

— Тобі, мабуть, так приємно. Під ЙОГО поглядом… Почала ти з ЙОГО сина, потім, певно, уявляла ЙОГО на моєму місці, тепер у вас любов утрьох.

— Іди геть, — сказала Лідка тихо.

— Зараз, — він кивнув. — Зараз-зараз… А ти пам’ятаєш Стужиного онука? Такого бридкого хлопчиська, пам’ятаєш?

— Із ним щось сталось? — спитала вона після паузи.

— Нічого, — глухо сказав Рисюк. — Ти телевізор дивишся?

— Ні, — зізналася вона чесно.

Він хрипко розсміявся:

— Дивлюся на тебе… Лідко. Лідко… Пам’ятаєш? Гелікоптери?

Вона злостиво, зовсім по-вчительськи скривила губи.

— Гелікоптери, — Рисюк знову повалився на диван, закинувши голову, відкривши Лідці худий борлак. — Ти була… ми були. Лідко, ми загинули. Ми майже зовсім загинули… Мені страшно. Звари мені кави.

Якийсь час вона дивилася на нього, не знаючи, що з ним робити.

— Ігоре…

— Я прошу тебе, — він підвів