Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

Джен тяжко побивається через мій від’їзд. Я із цікавістю стежитиму за її досягненнями. Вона розумна й дещо непередбачувана. Ясно одне: її чекає незвичайна доля. Недарма ж вона так нагадує Беккі Шарп.

Льюїс Аллен збирається вступати до університету МакГілл.[57] Софі Сінклер — до Королівської вчительської семінарії. Потім вона вчителюватиме, аж доки назбирає грошей на навчання в школі драматичного мистецтва в Кінгспорті. Майра Прінгл восени почне виїжджати у світ. Вона така вродлива, що навіть коли й не впізнає дієприслівника, спіткнувшись об нього на вулиці, це не матиме жоднісінького значення.

І немає вже маленької сусідки в домі за стіною, оповитою віргінським виноградом. Маленька Елізабет поїхала назавжди з того гнітючого будинку — поїхала у своє Завтра. Якби я лишалася в Саммерсайді, мені б її страшенно бракувало, та за нинішніх обставин я дуже рада. Пірс Грейсон забрав її з собою. Він не повернеться до Парижа, а житиме в Бостоні. Коли ми прощалися, Елізабет гірко плакала, хоч їй так добре з батьком, що я певна — її сльози скоро висохнуть. Пані Кемпбелл та Жінка геть несхвально поставилися до цих змін, і в усьому винуватять мене — із чим я охоче й беззастережно погодилася.

— Тут вона мала все, що потрібно, — зверхньо мовила пані Кемпбелл.

„Проте ніколи не чула жодного доброго слова“, — подумала я, хоч і не сказала цього вголос.

— Мила панно Ширлі, тепер я завжди буду Бетті, — сказала наостанок Елізабет. — Тільки, — додала вона, — часом я буду Ліззі, коли сумуватиму без вас.

— Не смій ніколи бути Ліззі, хай там що, — відповіла я.

Ми обмінювалися повітряними цілунками, доки могли бачити одна одну, і я повернулася до себе в башту зі слізьми в очах. Вона була така дивовижна, це миле золотаве створіння, і завжди уявлялася мені крихітною еоловою арфою, готовою відгукнутися на найлегший дотик любові. Дружба з нею була неабиякою пригодою для мене. Надіюся, Пірс Грейсон збагне, що за донька в нього, — здається, він уже збагнув. У його словах було чути щиру вдячність і каяття.

— Я не розумів ні того, що вона вже велика, ні того, що її тут не люблять, — мовив він. — Дякую, тисячу разів вам дякую за все, що ви зробили для неї.

Я віддала оправити в рамку нашу мапу чарівного краю й подарувала Елізабет на пам'ять.

Мені шкода їхати із Шелестких Тополь. Звісно, життя на валізах дещо втомлює, та я любила цей дім — любила прохолодні вранішні години при вікні, любила своє ліжко, на яке мусила в прямому значенні вилазити, і свою блакитну подушку, схожу на пончик, любила всі вітри, що віяли довкола. Ніколи, мабуть, я не буду вже так близько знатися з вітрами, як тут. І чи буде в мене ще колись кімната, де я зможу бачити й світати, і заходи сонця?

Шелесткі Тополі та роки, пов'язані з ними, відходять у минуле. Я не виказала „схованки“ тітоньки Четті й не зрадила нічиєї таємниці використання маслянки.

Їм усім жаль, що я їду, і мене це тішить. Жахливо було б знати, що вони радіють, що їм нітрохи мене тут не бракуватиме. Ось уже тиждень Ребекка Дью готує всі мої улюблені страви — навіть ДВІЧІ пожертвувала по десятку яєць на бісквітний торт, — а на стіл щоразу ставить святковий сервіз. Лагідні карі очі тітоньки Четті сповнюються слізьми, щойно я згадую про свій від'їзд. Навіть Димко, здається, поглядає на мене докірливо, коли сидить поблизу.

Минулого тижня я одержала довгого листа від Кетрін. У неї справжній талант писати цікаві листи. Вона здобула посаду особистого секретаря якогось члена парламенту, що постійно роз'їжджає світами. Як захопливо це звучить — „роз'їжджає світами“! Людина, що може сказати: „Їдьмо в Єгипет“, — так, як інші кажуть: „Їдьмо до Шарлоттауна“ — і поїхати! Це саме те, що потрібно Кетрін.

Вона досі вважає, що змінами у своїй зовнішності й житті завдячує мені. „Якби ж я могла розказати, що ти зробила для мене“, — написала вона. Мабуть, я справді допомогла їй. І спершу то було нелегко. Вона й слова не могла сказати без бажання шпигонути мене, а всі пропозиції щодо навчального процесу вислуховувала з невдоволеним виразом людини, що мусить потурати божевільному. Але чомусь я геть про це забула. Усі ті шпильки були породжені її затаєною образою на власну долю.

Усі запросили мене на вечерю — навіть Поліна Гібсон. Стара пані Гібсон кілька місяців тому померла, тож Поліна зважилася на цей крок. Я ще раз відвідала панну Мінерву в Домі Томгаллонів і вислухала ще один її монолог. Але я гарно провела час, ласуючи смачними наїдками панни Мінерви, та й вона із задоволенням переказала ще кілька родинних трагедій. Вона не змогла приховати, що їй жаль кожного, хто не Томгаллон, проте зробила мені кілька милих компліментів і подарувала розкішний перстень з аквамарином — місячні переливи блакитного й зеленого. Цей перстень подарував їй батько на вісімнадцятиліття — „коли я була ще юна і вродлива, моя люба, СПРАВДІ вродлива“. Добре, що він належав панні Мінерві, а не дружині дядька Александра. Інакше я ніколи не змогла б його надіти. Дуже гарний перстень. Є якісь загадкові чари в цих каменях кольору моря.

Дім Томгаллонів невимовно пишний, особливо тепер, коли все довкруж нього квітне й зеленіє. Та я не проміняла б досі ще не знайденого дому своєї мрії на Дім Томгаллонів з усіма його угіддями та родинними привидами. Хоча привид у домі — це, певне, доволі вишукано й аристократично. Єдине, що я могла б закинути Примарному провулкові, — це те, що тут немає ніяких примар.

Учора я востаннє ходила на старий саммерсайдський цвинтар — обійшла його ввесь і замислилася, із чого тепер сміється на Небесах Герберт Прінгл. А сьогодні піду попрощатися зі старим Королем Штормів у багряній короні із призахідного світла та моєю улоговинкою в гаю, огорнутою густими сутінками.

Я дещо втомилася після місяця іспитів, прощань та всіляких „останніх справ“. Цілий тиждень після повернення в Зелені Дахи я байдикуватиму — не робитиму нічого, лиш бігатиму на свободі зеленим світом літніх красот. Надвечір мріятиму понад Джерелом Дріад і веслуватиму на Озері Осяйних