Читати книгу - "Володимир"

Проедр Василь їде до Феофано. Вона ненавидить його, проедр це знає, він усе життя використовував і обдурював Феофано, - їй це також достеменно відомо, проте така вже гірка усмішка долі, один крук ніколи не літає, де він з'явився, туди прилетить інший, стане важко - вони виклюють один одному очі...

Втім, до кого ще міг піти проедр? Він сам вислав з Константинополя всіх тих, що могли б, хоча б рятуючи себе, допомогти йому в цю годину. Інші - полководці, знатні люди, родичі й друзі Никифора Фоки й Іоанна Цимісхія, які б тепер неминуче боролись за себе, а відтак і за проедра, - самі втекли, побоюючись помсти, в Малу Азію і нині були його ворогами, проедра ненавиділи у Великому палаці, в усьому Константинополі.

- Я прийшов до тебе як до свого старого друга, - почав проедр, переступивши поріг палати у Влахерні, де жила Феофано.

- Невже я така стара, як ти? - глузливо відповіла на це Феофано.

- Ні, - зітхнув проедр, - ти ще молода й красива, це я старий і безсилий, я говорю про древність нашої дружби.

- Що ж, - процідила Феофано, - дружба наша справді древня й навіть щербата, перевіримо її ще раз.

- І ти допоможеш мені?

- Я радо допоможу тобі й собі! - зухвало промовила Феофано. - Сідай, старий, але завжди молодий проедр. Він сів. .

- Давно вже імперія не переживала такого важкого часу, як зараз, - важко дихає проедр, витираючи спітніле своє обличчя. - Мала Азія й Склір, болгари й Русь, Кведлінбург і Рим, проте ти сама все знаєш, Феофано.

- Так, все це я знаю, - гостро відповіла вона, - але не розумію, чому ти зараз прийшов до мене?

- Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнішу, новину... З Малої Азії прибув гонець, який повідомив, що Вард Склір оголосив себе імператором, одягнув багряницю й червоні сандалії...

- Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Іоанна. Тоді ти, наскільки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотів правити Візантією тільки з моїми синами. Ти невдячний, проедре!

- Але ж Василь і Костянтин - твої сини?!

- Ти одірвав їх від мене, але не зумів стати їм батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори!

Феофано дивилась на бліде, висхле обличчя скопця; примруживши очі, він пильно стежив за нею.

- Василь і Костянтин неспроможні врятувати імперію, - невиразно сказав проедр.

- Я це раніше знала, - обережно відповіла Феофано. - Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому?

- Імперію можеш врятувати тільки ти, Феофано.

- Нарешті я почула від тебе одверте слово... Проте ти не кінчив... Врятувати імперію можу я разом з тобою. Адже ти так думаєш?

- Мені пізно про це думати. Що я - тільки проедр, тінь імператорів, постільничий. Одно тільки пам'ятай, Феофано: віднині проедр служитиме лише тобі.

- Спасибі, проедре, ти знаєш, що стати зараз на чолі імперії я не можу. Так, Василю, і тобі, і мені вже пізно...

- Так що ж робити?

- А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то знаєш, що робити.

- Я справді думав про це... Василь і Костянтин неспроможні, їх треба усунути...

- Ти думаєш, їх треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся.

- Імператорів не усувають, а знищують, - тихо промовив він. - Ти добре це знаєш, Феофано...

- Так, - сказала Феофано, й на очах її проедр побачив сльози. - Важко, дуже важко... І хто це може зробити?

Проедр довго дивився на неї.

- Доведеться мені...

- А на кого ж спертись? - запитала Феофано. - Хто сяде на троні?

- Я довго думав і про це... Вважаю, що спертись можна тільки на одну людину - на Варда Фоку.

Феофано навіть здригнулась. Виявляється, проедр тямить ще в людях, добре знає, до кого тяжіє та константинопольська знать, що виїхала до Малої Азії, одного він тільки не знає й не повинен знати - Феофано набагато раніше, ніж проедр, зупинила свій вибір на Варді Фоці.

- Це, либонь, правда, - згодилась Феофано. - Варда Фоку підтримає вся знать і навіть синкліт.

- Я хотів би, щоб Варда підтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора.

- Так, я була жоною Никифора, а нині його нещаслива вдова.

- Ти можеш бути ще щасливою, Феофано.

- З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пізно.

- Ні, Феофано, тобі ніколи не пізно, це тільки я ніколи не знав і не знатиму щастя любові.

- Твоє щастя в тому, що ти був проедром кількох імператорів, а пощастить - то й ще одного.

- Думаю, що нам обом пощастить, - дай мені два порошки, які, я знаю, залишились ще в тебе з давніх часів.

Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пішла в сусідню палату, швидко повернулась звідти й дала проедрові два порошки. У неї тремтіли руки, вона боялась, і це втішило проедра.

І тоді сталось те, чого у Великому палаці ніхто не ждав. Одного ранку в покоях імператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час він вийшов з покоїв, то оточували його не ченці й священики, а етеріоти з оголеними мечами в руках. І йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повільним кроком, а з високо піднесеною головою, швидко, впевнено, очі його палахкотіли гнівом.

Опинившись у Золотій палаті, двері якої відчинив переляканий папія Лев, імператор Василь велів логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя.

Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотій палаті, не добігши кількох кроків до трону, упав ниць.

- Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, - промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу.

- Так, я велів привести тебе сюди, в Золоту палату.

Імператор довго дивився на проедра.

- Гидкий, нікчемний скопець! - голосно крикнув він. - Невже ж ти за своє життя ще не напився крові?

- Я ніколи