Читати книгу - "Дожити до весни"

Анабель помахала йому рукою й обережно причинила двері.

– І ти йди! – звеліла через щілину. – Забирай Омелянів презент і йди собі! Ти його сьогодні заробив – за вірну охорону. Тепер ніхто не наважиться підступитися до мене. Он там твій дім, у лісі. Бач, у мене рушниця. Коли що, я й вистрелити можу.

Але не вистрелила.

Зима ніби затіяла гру в піжмурки. Полякала морозами, посніжила, похурделила та й повіялася невідь-куди, заховалася аж на два тижні. З дерев закапотіло, поле зачорніло, дорога до села заблищала жовтими калабанями. За кілька днів слизьку відлигу змінили морози, скували землю вже чорним панцирем. І тільки в середині лютого знову повалив сніг. Анабель зраділа йому, як колись у дитинстві, навіть віршика про кота, що зі снігу зліпив собі пиріг, продекламувала на честь його повернення. Тільки-но сніг рівномірно встелив землю, як вона стала на лижі й вирушила до лісу.

Сомик, скутий кригою та присипаний снігом, був майже непомітним. Якби не знала, що тут озеро, подумала б, що то кругла лісова галявина, на якій відбилися з десяток залишених птахами та звіриною слідів. Колись Лука навчив її «прочитувати» на снігу цю абетку природи. Вирішила перевірити, чи не забула його науку. Поки приглядалася та розшифровувала, за озером, десь у глибині лісу, обізвався трактор. За мить до його надривного диркотіння приєднався пронизливий виск бензопилки, за ним – іще один. Вищання пилок було таким нестерпним, що з хатки на сосні з писком і сердитим пирханням вискочили дві перелякані білки. Вони рудими блискавками шугонули стовбуром униз, аж до снігового насту, а тоді знову метнулися догори й узялися метушливо перелітати з гілки на гілку. Анабель пішла на звуки техніки й опинилася у Монастирському урочищі. Посеред дерев і кущів світила жовтими пеньками велика, завбільшки з футбольне поле, залисина.

Двоє чоловіків у камуфляжних піджаках і чорних трикотажних шапках спилювали електропилками гілля на поваленому дубі–гігантові. Грубезні гілки, завтовшки зі стовбури навколишніх дерев, покірно падали на сніг. Дерева похмурими свідками мовчки споглядали катування лісового велета. Другий такий самий дуб-богатир лежав з іншого боку вирубки – уже мертвий, обрубаний, обчикрижений і перетворений на довгу сучкувату колоду, охоплену по периметру металевим тросом. Вочевидь, у такий спосіб його збиралися підняти й повантажити на причіп. Із причепа стирчали ще чотири стовбури, а за трактором, до якого той було під’єднано, над яскравою білизною снігів жовтіли свіжі купки тирси.

Один з лісорубів побачив Анабель, вимкнув пилку, штурхонув у плечі свого напарника.

– Базю, глянь! Та не туди, сліпий Базиліо, прищ тобі через колоду, а он туди. Розверни свою дупу та зиркни позад себе. Бачиш? Ну? Допетрав, що ми з тобою наробили? Ха-ха! Справжні зухи! Сонну мавку розбудили. Вилізла вона зі старої верби й от чимчикує від озера просто до нас.

– Таке скажеш, Тайсоне. Вона що, разом із лижами в дуплі спала? – ліниво буркнув його напарник у чорних круглих окулярах, справді схожий на лінькуватого вусатого кота Базиліо.

– Та що лижі! Що там лижі, Базю! Дивись, щоб у неї під курткою часом лісовиковий топірець не виявився. Он яка сердита. Так і креше очима, так і креше! Зараз як жбурне! Цок-цок – і просто Базеві в лобок. У них, лісових істот, свої закони, прищ йому через колоду!

– А чого це мені? – образився Базьо. – Чого це завжди як щось погане, то мені? Може, вона тебе першим того…

Анабель спочатку сторопіла від побаченого, а потім і справді розлютилася. Цим раритетним дубам, у кілька обхватів кожен, уже майже п’ять століть, і жодна людська рука за ці довгі роки на них не піднялася. Якими ж виродками треба бути, щоб спиляти їх!

Колись вона полюбляла гратися на цій галявині. Називала її своїм Королівством Семи Дубів. Якось так загралася, що не зогледілася, як налетіла гроза. У лісі враз стемніло, а потому над головою зашуміло, загримотіло, заблискало. Здавалося, вітер повириває дерева з корінням і вони, звільнені, щільними лавами підуть на неї. Налякана, забула, в який бік бігти додому. І коли вже ладна була розплакатися, побачила Луку. Він накрив її дощовиком, посадив під могутнім прадубом і почав молитися. Потім Лука розповів легенду про сімох ченців, які врятували Староліси від ворожого війська.

Казали, що в давнину тут була болотиста рівнина, а посеред неї, на горбочку, на грудку по-тутешньому, стояв невеликий чоловічий монастир. Коли чужинська орда посунула на село, ченці перегородили їй шлях – стали півколом і піднесли в молитві руки до неба. Беззбройні, тільки з хрестами в руках, вони так щиро вірили в силу молитви, що й на мить не сумнівалися у спроможності зупинити нападників. Ошелешені зайди остовпіли, а тоді, вихопивши мечі, зі свистом і диким реготом, помчали на ченців. Та щойно лезо торкалося котрогось, як той одразу ж перетворювався на могутнє дерево. Налякані ординці відкотилися назад, багато з них потонуло в болоті. А сім ченців-дубів залишилися стояти й тримають оборону от уже майже півтисячі років. Кажуть, що саме від урочища Монастирського пізніше розрісся тутешній ліс. На галявині ж біля дубів завжди щедро родять