Читати книгу - "Маленький Бізон"

І він почав свою розповідь, часто зупиняючись від виснаження. Тієї ночі, коли ми напали на Ракстона й ворон, Нічний Орел був у загоні воїнів, які обстрілювали з пагорків ворожий табір. Потім він ще з кількома воїнами добровільно зголосився підпалити ворожі намети, але ворони дуже стереглися і зараз же відігнали їх. Довелося відступати до річки. Отут Нічного Орла й наздогнала куля, яка влучила в коліно. Падаючи, він загубив у темряві рушницю. Ніхто з товаришів не помітив у темряві, як він упав, а кликати на допомогу Нічний Орел боявся, бо поблизу снували вороги. Він якось доповз до річки. Бій уже вщух. Ніким не помічений, Нічний Орел сповз у воду; його підхопила течія. Він проплив досить далеко, виповз на берег, щоб якось добратися до табору. Але в річці він втратив багато крові. Біль шарпав прострелене коліно. Нічний Орел знепритомнів. Коли він отямився, сонце стояло вже високо. Звичайно, добратися до своїх він уже не міг. Побоюючись погоні ворон, Нічний Орел пролежав день у кущах над річкою і тільки ввечері поплентався в дорогу. Ішов, спираючись на палицю. Поранена нога докучала йому чимраз більше, кілька разів він непритомнів. На третій день поранений остаточно знесилився, в очах йому все двоїлося. Раптом він почув голоси. Його знайшло двоє купців, метисів. Вони посадили його на коня і відвезли до свого табору. Добрі люди допомагали йому, як могли, а коли вирушили на схід, забрали і його з собою. Рана затяглася лише через кілька місяців, але нога так і лишилася нерухома, зігнута в коліні. Напровесні того року багато американських гірників помандрувало в гори західної Монтани, де знайшли золото. Нічний Орел пристав до них, бо зустрів і серед гірників добрих людей, які піклувалися про нього від щирого серця…

— Як це може бути? — перебив розповідь хтось із слухачів. — Американці — і раптом добрі люди? Це якось не тулиться! І навіть піклувалися про тебе, індійця?

— Так. Вони допомагали мені від щирого серця.

— То це, мабуть, були не американці!

— Ні, американці! Але ти маєш рацію. Вони були трохи інші, хоч зовні такі ж, як усі гірники, тільки, мабуть, дуже бідні, бо їх наймав бос, вони на нього й робили. Ці бідні гірники були до мене дуже добрі…

— От диво! От диво! — залунали голоси звідусюди.

Наші воїни вперше в житті почали розуміти, що поруч із «злими американцями», з якими вони звичайно зустрічалися, були також і добрі американці, саме оці «бідні гірники».

Тим часом Нічний Орел розповідав далі. З гірниками він помандрував на захід. Але в тій самій колоні їхав і лікар. Цей вчений муж хотів неодмінно відрізати ногу Нічному Орлу. Але той, звичайно, цього не дозволив.

Отож Нічний Орел утік від гірників і поневірявся кілька тижнів, поки добрався до Молочної річки. Рана в коліні знову роз'ятрилась. Він не міг полювати і голодував. Сьогодні ввечері Нічний Орел почув над річкою тихі кроки мисливця: який скрадався по березі. Це йшов до нього порятунок.

Нічний Орел скінчив розповідь. Він підвівся на своїй здоровій нозі і мовив схвильовано:

— Нехай Великий Дух буде до вас такий добрий, який був до мене.

Після цих слів устав вождь Крокуюча Душа і відповів:

— Ви всі пригадуєте, що діялося минулої весни. Наш великий чаклун Білий Вовк не помилявся. Таємні сили дали йому добрі поради. Це ми були винні, тому що були глухі й сліпі, не розуміли його слів. Білий Вовк запевняв нас, що ти, Нічний Орле, живий, а ми, не розумні, не вірили йому. Білий Вовк пішов од нас у Країну Вічного Полювання, але дух його літає між нами і зараз, як і ми, радіє, що ти повернувся. Принесіть мені його бубон.

Знайшли й принесли великий чаклунський бубон, що колись належав Білому Вовкові. Уперше за цей рік бубон закалатав. У нього бив сам вождь. Ми слухали зосереджено, тільки вдова Білого Вовка наспівувала уривки пісні, яку чаклун співав перед смертю.

Давно вже настала ніч, вітер кружляв у прерії й шарпав вогнище. Собаки жалібно вили.

За хвилину закалатав ще й бубон чаклуна Кінаси. Отак він віддавав шану своєму попередникові, а може й хотів водночас звернути Іунагу на те, що зараз він — чаклун у нашому клані. Кінаси не був вільний від ревнощів.

Коли калатання бубнів змовкло, вождь сказав:

— Я почуваю, що Білий Вовк зараз тут. Він оточує нас своєю опікою.

Всі присутні відчували те ж саме. Я міг би заприсягтися, що чую голос Білого Вовка.

Повернення Нічного Орла було для нас справді урочистою подією. Ми тоді, як усі первісні люди, сліпо вірили в невидимі сили та їх могутній вплив на наше життя. Подія, яка трапилася рік тому, нездійснена обіцянка Білого Вовка не тільки кидала тінь на його чаклунське вміння, а ще й примушували думати, що невидимі сили відвернули від нас своє обличчя. І от Нічний Орел з нами. Це був відчутний доказ того, що Білий Вовк казав правду та що духи прихильно ставились до нього й до нас. (Лише згодом, через багато років, я зрозумів, що все це, звичайно, було випадковим збігом обставин, які склалися на користь Білого Вовка).

Загальна радість у таборі, викликана поверненням Нічного Орла, підказала старшинам великодушну думку. Хутко порадившись, вождь Крокуюча Душа і чаклун Кінаси тієї ж ночі скликали всіх чоловіків на віче. Посередині розпалили величезне вогнище. Ті воїни, які сиділи навпочіпки трохи далі від багаття, цілком зливалися з нічною темрявою, тільки в їхніх очах відсвічували блиски вогню.

— Велику подію, — почав вождь, —