Читати книгу - "Амністія для Хакера"

— Ну то й що?

— А що ви скажете на те, що з’явилися вони двадцять третього вересня, тобто через день після того, як ви мені повідомили, що ваш Хакер виходить у інтернет?

— Ну, я вам лише повідомив про невідомого, який придбав мобільний телефон та картки для користування через нього інтернетом. І паніку продавця.

— А карток на три тисячі гривень… — додав Карпович. — Хоча визначити, чи був це саме розшукуваний, — ваша компетенція. Зі свого боку мушу звернути вашу увагу ще на таке: книжки, про яку йдеться, взагалі не існує. Я переглянув купу книжкових каталогів.

— Що це тоді за оголошення?

— А просто книжка тут ні до чого. Просто якась подруга дитинства, я так думаю, дійсно розшукує отого червоного командира…

— А чому тоді оголошення надруковане саме в книжкових цих… сайдах?

— Сайтах, — виправив Карпович. — Очевидно, саме там його можуть прочитати.

— Гм… Складається враження, — припустив Кобища, — що воно, оце звернення, нібито зашифроване… Щоб ніхто не запідозрив, що це оголошення не про книжку?

— Гадаю, ні, — заперечив Карпович. — Справа в тому, що практично на всіх книжкових сайтах, і не тільки книжкових, як правило, застосовуються програми, які автоматично «чистять" сторінку, щоб там не збирався всякий непотріб. Розумієте? Адже тут інформація лише по книжках, і нема чого лізти сюди стороннім. Тому і вдався цей «Невідомий» до таких простеньких хитрощів. І це ще раз свідчить про те, що оголошення на кшталт цього слід було давати саме на книжкових сайтах.

— Цікаво, — пробурмотів майор.

— Але найцікавіше те, як цей «Невідомий» розміщував свої оголошення на цих сайтах, яких знаєте скільки? Вгадайте! Сто шістдесят чотири.

— Як? — мимоволі ковтнув Кобища.

— А так само, як і писав автограф на стіні печери. Говорячи вашою термінологією — почерк. Можна було знову ж таки застосувати відповідну програму, і вона хвилин за п’ять розмістила б аналогічне оголошення на всіх ста шістдесяти чотирьох сайтах. Уявляєте? Це елементарно. П’ять хвилин — і роботу зроблено. Замість цього він заходить на кожен сайт окремо і набирає цю нісенітницю заново. Знаєте, скільки часу він на це вбив? Я пробував. Надрукував так десять штук і засік час. Із моїми навичками користування машиною можна впоратися за добу. Він, гадаю, промучився зо три. Що скажете? Хіба не почерк?

— Н-да…

Це майорові дійсно починало подобатися.

— Але і це ще не все, — продовжував радувати його Карпович. — Запустивши цю загадкову фразу до наших пошукових програм, я встановив ще одне місце, де подруга дитинства розшукує ветерана.

— І де ж?

— На сайтах «Радіо».

— Якого радіо?

— Сайти спеціальної літератури. Радіо — галузь. Журнали, електроніка, схеми всілякі… отаке, словом.

— Дуже цікаво… — промовив майор. — Ветеран війни, не виключено, навіть громадянської… «червоний командарм»… саме громадянською віддає… Скільки йому повинно бути? При цьому дідусь ще гуляє в інтернеті, цікавиться книжками — це ще сяк-так… і навіть електронікою… І що на всіх радіосайтах те саме?

— Ні, — відповів Карпович. — Там він ще не додумався, як обійти програму-фільтр: з ними важче, оскільки галузь специфічна. Поки що він припинив ці спроби. Одну з них я ще застав учора.

— І як його засікти?

— Ну, тут є свої проблеми. Але якщо він ще працюватиме в інтернеті, то можливість така з’явиться. Якби трохи раніше було встигнути… Якби натрапити на нього, коли він ще працював. Було б усе інакше. Гадаю, міг би й у наручниках уже бути. А він замовк якраз у цей момент і поки що носа більше не потикає.

— А це також його почерк, — в’їдливо промовив майор. — Ми вже не раз вираховували місця його перебування, а тільки приїздили брати, виявлялося, що він також щойно здимів. Ну от щойно! Ще чайники на плиті, трупи на підлозі теплі були. Розумієш? Тупак тупаком. От-от накриємо. А він щоразу тільки-тільки скінчив своє. Почерк. — Кобища розвів руками. — Може, він і припинив, тому що ти почав товктися біля нього та надто голосно тупати.

— Гм… — Карпович посунув окуляри на переніссі. — Аналогія ваша, взагалі-то, не надто вдала.

— Ну чому? Може, він такий самий хакер, як і кілер. Може, ти тільки-но програмку свою складав, а він тебе вже чув і розважався до останньої миті, розпихаючи ідіотські об’явки три дні підряд, щоб ти думав, який він дурний. А щойно ти його намацав, він принишк і посміюється. Як ти кажеш — за дві вулиці від нас…

— Ні, цього не може бути, — цілком серйозно і впевнено промовив Карпович.

— Ну чому ж не може? Ми також його лохом вважали, поки він театр показував. А на минулому тижні засандалив Великого Друзя межи очі, а сам випарувався. І навіть гільзу встиг прибрати!

Кобища несподівано підвівся й заходив по комп’ютерній.

— Так-так… То ти стережеш його?

— Програмки наші його стережуть.

— І знатимеш, як тільки він знову вийде?

— Знатиму…

— То роби щось, не спи! — Майор цієї миті був схожий на дитину, яка бачила щось дуже бажане, але не мала змоги отримати. Та відразу він опанував себе.

— Думайте зі свого боку, — порадив Карпович, — аналізуйте ці дані, розробляйте якісь версії, діліться зі мною… Тоді, можливо, з’явиться нагода ще щось застосувати.

— А телефон? — раптом скинувся майор. — Там же телефон вказаний. Мобільний, правда? Ви не дзвонили по ньому?

— Ну, це вже не моя компетенція…

Кобища вийшов з комп’ютерної «завантажений» настільки, що голова йшла обертом. Номер мобільного, вказаний в оголошенні, був тим, із якого телефонував Хакер. Певна стурбованість змальовувалася і на невиразному обличчі Карповича. Якийсь час він сидів, зігнутий над клавіатурою, не дивлячись на монітор, міркуючи, чи не сказав щойно