Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Важкий цигарковий дим висів коромислом у просторому кабінеті начальника. Саме тут відбувалася незапланована нарада слідчої групи. Усі її члени досить емоційно вирішували одне питання, а майор Кобища, поглядаючи на них, періодично випадав з цього процесу, відволікаючись на інше. Голова його не могла впоратися з думками. І причини для цього були більш ніж серйозні.

За столом сиділо чоловік десять, які сперечалися, висуваючи свої аргументи. І хтось із них… Очевидно, через когось із них відбувався витік інформації. Отже, обговорюване зараз може стати надбанням того, хто не повинен цього знати.

Після встановлення для себе факту просочування інформації майор довго мучився припущеннями щодо особи, через яку воно відбувається. Він особисто знав усіх цих людей. Вони були перевірені часом і практикою. Лише один якось випадав із цього ансамблю. Карпович. Знав його майор найменше, від нього завжди віяло якимись недомовками. Він був не те що слизький, але… Закритий, немов та комп’ютерна програма. Всі підозри майора завжди сходилися на ньому. Щоправда, від цього не зменшувалася їх безпідставність. І все-таки…

Одного разу, заснувши аж над ранок, майор побачив сон, у якому Птеродактиль і був тим самим Хакером. Усе склалося десь на підсвідомому рівні. Безперечно, Кобища розумів, що сновидіння — не підстава для такої версії. Та попри це… Якби воно відбувалося насправді, ловити злочинця можна було б довго та безуспішно. Кобища колись уже казав начальникові про недовіру до програміста. Панасюк відповів тоді, що того залучено з його особистої рекомендації. Тепер майор дозволив собі ще раз висловити обережні побоювання. Мови про витікання інформації не було, адже до кола підозрюваних для нього входили всі, включаючи й генерала. Розмови не вийшло. Можливо, для неї було обрано невдалий момент: начальник був не в гуморі, тому просто обірвав свого підлеглого.

— Я не згоден, — доводив свою позицію Можейко. — Як ви не розумієте? Ми не ризикуємо практично нічим! Телефон фігурує на стількох сайтах! Будь-хто може зняти трубку й зателефонувати. Просто, щоб спитати, де він викопав таку ідіотську книжку. Ви думаєте, досі по ньому ще ніхто не дзвонив?

— Усе можливо… — погодився Сердюк. — Я знаю одне: хто б він не був, отой Б. В. Невідомий, а цю лінію треба крутити лише тому, що він зараз перебуває у межах дії нашого оператора, тобто у місті. Тому існує значна імовірність, що все це пов’язано з нашими подіями.

— А я гадаю, не один уже спробував, — наполягав на своєму Можейко. — Ну, ще ми зателефонуємо. То й що? Також спитаємо. Обережно. І після нас завтра або позавтра ще хтось дзвонитиме… Кого ми налякаємо? А за ці дні, поки думатимемо, може з’явитися справді той, на кого такі писульки розраховані. І тоді вже можна не дзвонити.

— Плюс шанс точніше засікти його мобілку, — додав Величко.

Кобища відчув, як стає гаряче. Рука сама потяглася до коміра.

Телефон з оголошення був той самий. І враховуючи це, зараз було б резонно не телефонувати по ньому, а кинути всі сили на встановлення конкретного місця перебування абонента. Зважаючи на відсутність необхідного обладнання — складне завдання в їхніх умовах, хоча поліція інших країн здійснює таке елементарно. Та все ж таки щось можна зробити, якби підключити центральне управління СБУ. Але для цього… Для цього він, Кобища, мусить переконати всіх, що це необхідно. А переконати, довести, що ситуація виняткова, можна, лише повідомивши про той телефонний дзвінок від Хакера з цього ж номера. Тоді, напевно, Панасюк одразу припинить дебати й вийде на центральне управління. І далі все залежатиме від того, скільки часу Хакер, якщо, звісно, це він, ще триматиме мобільний увімкнутим. Та є одне але… Ворог — він тут, поруч. І може, поки все організується, знову станеться витік інформації. Мобілка вимкнеться. І він, Кобища, знову пошиється в дурні, та ще й накличе біду на себе. Але якщо не зробити цього — даний конкретний шанс його вирахувати втрачається, адже власними силами можна встановити перебування абонента тільки в межах певного мікрорайону. І тоді, можливо, невдовзі рахунок Хакера поповниться ще кількома трупами. Що робити? Відкликати генерала й поговорити сам на сам? А якщо це він? Отоді вже…

— Ну гаразд, — підвів риску Панасюк. — Давайте думати, про що говорити. Чіткий план розмови. Як нічого не здобудемо корисного, то хоча б не напартачити.

Для телефонного дзвінка всі перейшли до комп’ютерної. Оператора мобільного зв’язку було попереджено. Але перед виходом з кабінету начальника стався один доволі неприємний для Кобищі епізод.

— Вважаймо це питання вирішеним. — Панасюк потер підборіддя. — Можемо спробувати й навіть не один раз. Тим паче немає жодних гарантій, що це той, хто нам потрібен. Хто буде розмовляти? — Він зупинив погляд на тому, хто керував слідством безпосередньо.

— Можу і я… — зосереджено промовив Кобища. — Але… Словом, деякі моменти мене бентежать…

Момент, який насправді бентежив його, був один: існувала висока ймовірність того, що він зовсім недавно говорив з людиною, котра візьме трубку на тому кінці. Його специфічні інтонації та голос були б однозначно впізнані. Та навздогін першій вмить з’явилася ще одна думка, значно неприємніша. Він проколовся. І усвідомив це лише тепер. Вирішив вести свою власну паралельну лінію розслідування і нікому не сказав про телефонний дзвінок та розмову з людиною, яка назвалася Хакером. Якщо існує зворотний зв’язок, то один із тих, хто знаходиться тут і кого намагається вирахувати Кобища, не виключено, знає про цю розмову. Знає і те, що Кобища мовчить, отже, також веде подвійну гру. Як же все складно!..

— Які моменти, Олексію Івановичу?

— Гадаю, доцільніше дзвонити молодій людині: усе-таки їм більш властиво відвідувати всілякі інтернет-сайти. Та й імпровізувати на такі теми я навряд чи зможу. Он Можейко відвоював цю ідею. Нехай працює…

— Ну гаразд, — погодився Панасюк.

У комп’ютерній розсілися навколо Карповича, який підготував машину до роботи. Могла виникнути необхідність щось підглянути по ходу. Тим більше логічно було б припустити, що той, кого