Читати книгу - "Амністія для Хакера"

Зібравшись із духом, капітан Віктор Можейко набрав номер.

Наталя дивилась якось хитрувато й загадково, змушуючи його запитати.

— Ну, кажи вже, що там?

— Дякую, що дозволив… — жартома образилася вона. — Щоб таке сказати — не гріх і попросити, притому не будь-як.

— Гаразд, — погодився Борис. — Я дуже прошу, скажи, будь ласка, у чому справа.

— Ти більше вдень спиш, аніж уночі, — скривилася вона. — Іди спочатку вмийся.

— Ти ж хіба даси вночі виспатися? — навмисне похмуро пробурмотів Борис.

— Усе, я тобі нічого не скажу, — насупилася дівчина.

Вмившись і причепурившись, він сів поруч і обійняв її за плечі.

— Уважно тебе слухаю.

Загадково помовчавши для годиться, вона нарешті промовила:

— А я прочитала розділ з «Війни і миру».

— І яке враження?

— Загалом нічого цікавого. Я не люблю таке читати. До того ж із помилками надруковано.

— Звідки ти взяла? Ніяких помилок нема, я мало не по буквах перевіряв.

— І погано перевіряв. У слові «гренадеры» пропущено букву «д».

— Такий текст передрукувати — можна й помилитися. Я цьому не надав значення.

— А якби ще щось перевірити? — запропонувала вона.

— Як же я перевірю — звірити немає з чим.

— Ну, так уже й немає! — скривилася Наталя. — А як же Біблія? Адже цей оригінальний кілер, у якого я перебуваю в заручниках, постійно тягає її з собою…

— Хіба? — розгубився Борис. — Мені здається, ми її десь забули.

— Нічого подібного! У кишені твоєї сумки! Треба знати, що носиш із собою. Між іншим, і зазирнути туди час від часу було б не гріх.

— Разом зазирнемо. Витягай.

А за кілька хвилин вони, торкаючись одне одного плечима, застигли перед монітором. Наталка ледь помітно ворушила губами.

Мобільний, який увесь час лежав увімкнений, несподівано подав сигнал.

— Слухаю.

— Я щодо вашого оголошення, — була відповідь. — Щодо книжки.

— Книжка продається лише самому червоному командарму, — сказав Борис.

— А я і є той самий герой.

Борис зробив паузу. Невже це саме той дзвінок, на який він сподівався? Серце швидше застукотіло, відлунюючи аж у скронях.

— І як же ваше прізвище?

— Чапаєв, — майже без зупинки відповів той.

— Чапаєв втонув у річці Урал, — майже по складах промовив Борис. — Негарно брехати.

Наталя дивилася на нього трохи злякано.

— Давай, — Борис вказав на екран. — Нам же не потрібен Чапаєв?

Вони прочитали псалом до кінця. Опечатка знайшлася аж у передостанньому рядку. У слові «грішник» було пропущено літеру «н».

— Чорт забирай… — пробурмотів Борис, — я і цього не помітив.

Він скочив і заходив по кімнаті.

Удруге телефон задзвонив наступного дня, так само по обіді, коли вони знову принишкли перед екраном. Репортаж про матч Карпова з Каспаровим для звірки вдалося відшукати досить швидко на шахових сайтах. Результат вражав. Опечатка знову була одна і крилася в самому заголовку. У прізвищі Каспарова не вистачало літери «с». Вони двічі прочитали невеличкий текст. Кожен файл, що зберігався на окремій дискеті, містив одну опечатку — пропущену літеру. «д», «н», «с» — знайдені літери Борис записав на окремому аркуші. І тепер екран займав розділ Конституції України, вивченням якої вони, як і більшість пересічних громадян, займатися не планували.

— Так, слухаю…

— Добрий день, — обізвалися з трубки, — я за вашим доволі дивним оголошенням. Ви не могли б пояснити, що це за книжка? Я принаймні у каталогах такої не знайшов.

— Книжка може бути продана лише самому червоному командарму, — відповів Борис. — Якщо ви і є той командарм, то можемо це обговорити.

— Он як? — здивувався співрозмовник. — Ну… припустимо…

— Тоді назвіть прізвище.

— Гм… схиблений…

Зв’язок перервався.

— Що там? — Наталя, здається, звикала до цих дзвінків.

— Нічого, — відповів Борис. — Сказали, що я схиблений. Працюємо.

При вивченні Конституції було встановлено відсутність у слові «громадяни» літери «а». Лише один раз. Решту тексту було набрано без помилок.

— Усе, — сказав Борис, — ми на шляху до розкриття цього коду. Це якесь базове слово. У решті текстів також пропущено по дній літері. Ще чотири.

Голова боліла, перед очима пливло. Відчувалася кволість. Наталя пішла готувати їжу. Це було схоже на виснажливий спорт, займаючись яким чимдалі відчуваєш більший брак сил. Із кухні смачно запахло. І в цю мить мобільний знову подав сигнал.

— Так, слухаю…

— Я вашу об’яву прочитав, — привітався молодий, але якийсь нерішучий чоловічий голос, — і ось телефоную.

— Слухаю вас, — сказав Борис.

— Ну… — наче здивувався той, — це я вас слухаю!

— Книжка продається тільки самому червоному командарму, про якого йдеться.

— Ну… припустимо, ви з ним говорите.

— Тоді назвіть прізвище, будь ласка.

— Може, вам ще й ключ від квартири, де гроші лежать? — була відповідь. — Раптом нас чує ще хтось?

— Ну, доведіть, хоча б, що ви — це ви. Щоб я міг принаймні з вами говорити про справи. Ну, наприклад…

Наталя вже була поруч.

— Наприклад, скажіть, хто почав перший — ви мити машину чи вона носити кефір?

— Ну, припустимо, я почав…

— Добре, — сказав Борис. — А спробуй пригадати — особа, про яку йдеться… Ти їй давав читати одну книжку. Років так сім тому…

— «Дети Арбата», — відповів той.

— Гарна пам’ять.

— Нікому