Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

долі. Коли я думав про це, в мене з’явилося бажання влаштувати криваву розправу над безпомічною мерзотою, яка бігала навколо мене. Але я стримався. Пагорб, на якому я опинився, як я вже згадував, був чимось на зразок острівця серед лісу. З його верхівки крізь дим проглядав Палац із зеленої порцеляни і, отже, я міг визначити напрям, в якому слід рухатися, щоб дістатися Білого Сфінкса. Відтак я обв’язав ступні травою і, залишивши рештки цих проклятих душ стогнати і панічно бігати туди-сюди під світлом нового дня, пошкутильгав через попіл, з якого ще струменів дим, між обвугленими стовбурами, всередині котрих іще пульсував вогонь, туди, де заховали мою Машину Часу. Йшов я повільно, тому що був виснажений і кульгав. До того ж я почувався безкінечно винним у жахливій смерті маленької Віни. Для мене це було величезним горем. Зараз, коли я сиджу в своїй старій кімнаті, для мене це радше схоже на страшний сон, ніж на справжню втрату. Але того ранку я знову відчув цілковиту самотність, жахливу одинокість. Тоді я почав думати про цей будинок, про свою домівку, згадав декого з вас. Але це тільки викликáло тугу і приносило мені ще більше болю.

Дорогою через згарище, коли ранкове сонце світило вже досить яскраво, я натрапив на знахідку: в кишені моїх штанів лишилося кілька сірників. Мабуть, вони випали з коробки, перш ніж я загубив її.

X

Близько восьмої-дев’ятої години ранку я дістався того місця, де стояло жовте металеве крісло, з якого я оглядав краєвид у день прибуття. Я згадав про поспішні висновки, яких дійшов у той вечір, і не стримався від гіркого сміху. Тепер звідти відкривався такий самий чудовий краєвид із пишною зеленню, розкішними палацами і руїнами та зі срібною річкою між рясних схилів. Поміж дерев рухались яскраві халатики маленьких чоловічків. Деякі з них купалися якраз у тому місці, де я врятував Віну, і побачивши це, я відчув гострий біль. Як брудні плями на тлі цього красивого пейзажу, виднілися куполи над входами у Підземелля. Тепер я розумів, щó ховається під красою жителів Верхнього світу. Дуже вже безтурботно вони збавляли час — так, як збавляє час скотина на пасовиську. Як і худоба, вони не знали ворогів і ні про що не хвилювалися. І таким самим, як у худоби, був їхній кінець.

Сумно було думати про те, як швидко проминула мрія людського розуму. Ця мрія сама себе знищила. Людство спрямувало всі свої зусилля на здобуття комфорту і спокою; збалансоване суспільство, безпека і надійність — ось чого воно прагнуло. Нарешті цього було досягнуто, але згодом це призвело до того, щó я тут побачив. На якомусь етапі, напевно, життя стало майже цілковито безпечним. Багатії були впевнені у своєму багатстві й комфорті, а трудівники не мали сумніву, що їхнє життя теж не зміниться — що їм і далі доведеться працювати. Безперечно, у цьому досконалому світі не було проблем із працевлаштуванням або якихось невирішених соціальних питань. І тоді настало затишшя.

Ми ігноруємо простий закон природи: інтелектуальний розвиток — це компенсація за нестабільність, небезпеку і нещастя. Тварина, яка живе в повній злагоді з оточенням, є просто механізмом. І природа починає звертатися до розуму тільки тоді, коли звичка й інстинкт уже не діють. Інтелекту не може бути там, де нічого не змінюється і не виникає потреби щось змінювати. Тому трішки розуму є тільки в тих тварин, які часто стикаються з різноманітними лихами і небезпеками.

Отож, як я розумію, наземні люди поступово виродилися до безпомічної вроди, а в підземних залишилось тільки їхнє механізоване виробництво. Але цьому досконалому устрою, навіть для суто автоматичної довершеності, бракувало однієї речі — повної стабільності. Не відомо, чим колись харчувалися жителі Підземелля, але, очевидячки, з часом у них виникли з цим проблеми. Матінка Необхідність, яка не з’являлася кілька тисяч років, тоді прийшла знову, і розпочала вона з Підземелля. Оскільки його мешканці мали справу з машинами, котрі, хай які досконалі, все одно, крім звички, вимагали бодай трішки мислення, в них мимоволі залишилося трохи більше ініціативності (хоча, може, й менше інших людських рис), ніж у наземних жителів. І тому, коли їм забракло м’яса, вони почали робити те, що заборонялося старим звичаєм. Саме таким було моє останнє пояснення устрою, який панував у світі у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Воно може бути неправильним, бо дійшов до нього розум простої смертної істоти. Але ось так воно вималювалося переді мною, і так я й переповідаю його вам.

Після тривоги, страху і виснаження, які переслідували мене останні кілька днів, і незважаючи на моє горе, було дуже приємно сидіти на тому пагорбі під теплим сонцем і оглядати затишний пейзаж. Я був утомлений і сонний, і роздуми поступалися місцем дрімоті. Зловивши себе на цьому, я зрозумів натяк свого організму і, випроставшись на траві, поринув у довгий освіжаючий сон.

Коли я прокинувся, сонце вже наближалося до горизонту. Але тепер я не боявся, що морлоки піймають мене під час сну, і, потягуючись, пішов пагорбом униз у напрямку Сфінкса. В одній руці я ніс свій лом, а другою перебирав у кишені сірники.

Тоді сталося те, чого я ніяк не очікував. Підійшовши до постаменту Білого Сфінкса, я побачив, що бронзові двері відчинені. Вони були зсунуті у прорізи.

Я здивовано зупинився перед ними, не наважуючись увійти.

Всередині була невеличка кімната, в кутку якої на підвищенні стояла моя Машина Часу. Ручки від неї лежали у мене в кишені. Отож, після усіх моїх приготувань до нападу з метою відбити машину, мене чекала покірна капітуляція. Я викинув залізний дрючок, майже шкодуючи, що мені не доведеться його використати.

Коли я нахилився, щоб увійти, у мене з’явився здогад. Бодай один раз мені вдалося вловити хід мислення морлоків. Втримуючись від того, щоб не розсміятись, я ступив повз бронзову раму і підійшов до Машини Часу. Я дуже здивувався, коли побачив, що