Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

Ідуть і здибають розколеного дуба. І каже: «Аж тутки ся навчиш, небоже, грати». Вовк дуже ся втішив, що зараз буде уміти грати. І музика зробив клин, забив каменем у дуб і каже: «Пхай ти лабищі в сю шпарутку та най би ти трохи понатягало пальці». Вовк собі думає: «Добре він мені каже. Трохи розплеще лабу — і буду грати». І запхав обі лаби. Музика як ударив клин каменем, клин вискочив, і як імило вовка за лаби… Як зачне вовк ревти, скакати. А музика засміявся і пішов далі і каже: «Скачи здоров. Будеш уміти грати і танцювати».

Іде музика, і знов сумно йому стало на самоті, не видів і одного христянина нігде і виймив скрипку з торбини. Як завів — на цілий ліс було чути. А з-під ліщини лізе лисиця та й каже до него: «Ото, голубчику, як ти файно граєш! Коби-с мене хоть трошки навчив». І він каже: «Навчу тебе, але маєш то слухати, що я тобі буду казати». Каже лисиця: «Так тя буду слухати звикле, як учителя». І виймив він шпагат з кишені, пригнув, котра жилава, груба ліщина, і прив’язав її за лабу до ліщини. Каже: «Я тобі трохи зжилую пальці та будуть довші». І зв’язав, ліщину пустив, і лисиця повисла. Музика зареготався і пішов далі.

І іде знов лісом. Роздумав собі про свій дім, сумно йому стало, і каже: «Ану, заграю я собі кадрі». І заграв, завів на цілий ліс. Виходить з корча зайчик і каже: «Ото-с, неборе, заграв, що відколи жию, не чув-им, аби хто так грав, як ти». Се сказав і каже: «Коби-с мене навчив хоть третю пай так грати, як ти». А він каже: «Навчу, лиш слухай мене». — «Буду добре слухати, як син тата свого». І він виймив з кишені довгий мотузок, прив’язав його за шию у корчі до деревинки і каже: «Перебігни дванадцять раз довкола корча та й тогди навчишся грати». І зайчик так ся бідний запутав, що не міг ся відпутати. А музика зареготався голосно і пішов додому.

Пішов до хати, а вовк відогрися і біжить, хоче його покарати за то, що го здурив. Біжить, надибає повішену лисицю на ліщині. Лисиця проситься: «Відпутай мене, братчику, бо гину». Він її спустив з ліщини, уже біжать обоє покарати того музику. Прибігають, надибають зайчика; также бідняга запутався і каже: «Їй, панове, розпутайте мене, бо як ще трохи побуду, то ся задушу». Відпутали його, ідуть уже троє і прийшли аж до його хати.

Уже ся смеркло, була темна ніч. Поприходили під хату, а музика уже спав. І зачали йому колядувати:

Ой, вийди, вийди, музико, з хати,

Будеш нас ще мудрувати.

Музика ся пробудив у сні, слухає — звірі кричать під хатов, а скрипка скочила з полиці і зачала сама грати дуже жалібним голосом. Відтогди щоночі приходили і не давали йому спати за ту кару. І так мудракові треба.

Та й вже.

Як пес врятував господаря від смерті

Жив собі селянин. Хазяїн був хорош. Була в його скотина: коні, корови, — усе було, що потрібне в хазяйстві. І був у його собака. Поки собака був молодий, то хазяїн любив, а як став старий, то хазяїн не злюбив. Поки був молодий, то все господарство доглядав, а тепер старий уже, то не такий проворний, як молодим був. От хазяїн і каже: «Треба свого собаку утопить».

Узяв причепив собаці до шиї вірьовку, повів до річки, причепив каменя до вірьовки і пхнув у воду; та й сам якось упав у воду. А там було глибоко, і хазяїн трохи не втопився. Ну, собака ще був здоровий, і взяв хазяїна за чуба, і виплив із ним на край, і виніс хазяїна на траву коло берега. Хазяїн тоді злякався, взяв собаку додому й годував його, поки не здох. Дякував собаці за те, що він його спас від смерті.

Як пес із вовком воював

Вовк і пес жили, як два брати. Що сталося в лісі, вовк доповідав псові, а що сталося в селі, то пес доповідав вовкові.

Настав час, що вовк дуже постарів, бо вже й зубів не мав і не міг собі поживу найти в лісі. Прийшов у село до пса і скаржиться, що він не годен собі їсти роздобути і най йому дещо поможе.

Пес каже:

— У мого хазяїна льоха має малі пацята. Можеш звідти взяти двоє пацят, і то не буде слідно й видно, що там хибить, лише аби не було ніякого крику.

Вовк прийшов до стайні і взявся пролізати через вікно, а там почали коні іржати, корови бриніти, свині квічати, вівці бляяти. Ціла війна сталася у стайні. Пес дуже напудився і зігнав хазяїна своїм гавканням. Той устав, вийшов на двір, увидів, що в стайні є вовк, узяв рушницю і поранив вовка. Вовк забрався в ліс. Через місяць прийшов до пса і знову говорить йому:

— Ти в мене не брат і не друг. Ти мене прозрадив, і твій хазяїн мене постріляв. Я ледве за місяць вилікувався. Я тобі оголошую на двадцяте число війну. Під великим дубом будемо битися.

Забрався вовк знову до лісу глядати собі звірів, які б допомогли йому воювати із псом. А пес із переляку, що треба воювати, захворів, порозкидав ноги, голову і зробив голодовку, щоб іздох, щоб не йшов воювати з вовком. Хазяїн закликав ветеринарного лікаря, аби провірив, на яку хворобу захворів пес, що з ним сталося. Лікар оглянув: пес здоровий.

Підходить до пса кіт і каже:

— Що з тобою, що не хочеш їсти?

- Іди ти від мене геть, — каже пес, — бо все одно не допоможеш мені. Лікар не знав, що мені є, і ти не знатимеш.

Однак кіт не відступав від пса, докучав доти, що той сказав:

— У мене велике нещастя. Мені треба двадцятого числа йти з вовком воювати. Але нема з ким іти, а сам сили не маю.

Кіт говорить псові:

— Візьми з собою мене, качура й гусака, і підемо на війну.

Настав час, вовк узяв собі ведмедя, дику свиню, лисицю, і пішли до того великого дуба. Тут свиня зарилася у листя під ліщину, лисиця сіла під дуба, ведмедя вовк загнав на дуба, аби позирав, коли буде йти противник,